12 травня, понеділок
Мені залишилося небагато… Але ти прийшов.
Валерій палив уже четверту сигарету поспіль, але не відчував ні смаку тютюну, ні запаху диму. Він просто сидів на старій лавці біля під’їзду, крутив між пальцями недопалок і вперто дивився у вікно четвертого поверху. Туди, де жила Олеся.
— Навіщо я сюди приперся? — пробурчав він і з роздратуванням кинув окурок у напрямку переповненої урни.
Як завжди — не влучив. Зітхнувши, неохоче підвівся, зібрав усі чотири недопалки й засунув їх глибше в смітник. Потім повернувся до лавки, посидів, подумав. Хотів дістати останню сигарету — передумав. Ще знадобиться… якщо взагалі захочеться.
Щоб відволіктися, почав озирати довкола. Погляд впав на котів. Чотири. Вони сиділи біля будинку, витягнувши шиї й піднявши морди до того самого четвертого поверху.
«Олеся б їх усіх уже забрала додому», — усміхнувся Валерій. Він знав її. Скільки разів вона приносила з вулиці ледве живих котів — виліковувала, годувала, розтоплювала холод у їхніх очах. Любила тварин… мабуть, навіть більше, ніж людей. І часом Валерію було боляче. Не за себе. За людство. Хоча за тридцять років він і сам зрозумів — деяких людей справді нізащо любити. Включно з собою.
Згадувати, як він вчинив із Олесею, було важко. Він покинув її тоді, коли вона найбільше потребувала його. Дізнався, що вона не зможе мати дітей, — і втік. Мрії про сина, рибалку, перший клас… усе це здавалося важливішим за любов. Або начебто було таким. Тоді він був упевнений, що робить правильно. Що так буде краще для них обох. А зараз… зараз розумів, що повівся, як боягуз.
Він заплющив очі. Зітхнув. Відкрив. Коти все ще сиділи. Чекали. Як і він.
Йому треба було вирішити — підніматися до неї чи ні. Після стількох років. Після всього.
Він згадав її повідомлення: «Пробач мене за все. Хотілося б побачити тебе востаннє…» Жодного слова про хворобу. Лише це.
І раптом до нього підійшла дівчина. Молода, років двадцять.
— Вибачте, чи не підкажете, котра година? Телефон розрядився.
— Без десяти п’ять, — відповів Валерій.
— Ви часом не Олег? Я тут маю зустрітися з одним хлопцем…
— Ні. Валерій.
— Зрозуміло… А ви теж когось чекаєте?
Він усміхнувся, не відповідаючи. Дівчина постояла ще трохи, потім пішла, озираючись.
Валерій підвівся. «Вже приїхав — треба зайти». Повільно підійшов до під’їзду. Піднявся. Натиснув дзвінок.
Двері відчинила дівчина. Зовсім юна.
— Ви, мабуть, Валерій? Заходьте. Олеся Дмитрівна казала, що ви можете прийти.
— А ви хто?
— Ірина. Я сусідка. Допомагаю їй. Гаразд, усе, я вже йду, якщо щось — у неї є мій номер.
Ірина зникла за дверима. А він… стояв на порозі. У цій хаті вони з Олесею починали своє життя. І тут же все закінчилося. Був це дім чи лише точка відліку? Він не знав.
— Валю, ти чого там застряг? — почув голос Олесі з кімнати. — Заходь.
Він зняв взуття, поправив волосся перед дзеркалом. Увійшов.
— Привіт, Олесю, — голос тремтів.
— Привіт… Впізнала тебе з порогу. Більше ніхто й не прийде.
— Зовсім нікого не лишилося?
— Зовсім. Сідай. Крісло біля вікна візьми, — вона показала рукою. — Посиди зі мною. Востаннє хоча б подивлюся на тебе.
Вона спробувала підвестися — і одразу ж здалася від болю.
— Допомогти?
— Не треба… Хоча… допоможи.
Він підійшов, відчув запах ліків. Підтримав її.
— Дякую, — усміхнулася Олеся. — Так краще.
— Ти… ти що, серйозно хвора?
— Ні, Валерію. Я не хвора. Я помираю. Просто… помираю.
Він завмер. Вона говорила спокійно. Буденно. Ніби обговорювала погоду.
— Я не розумію… Ти ж не писала про це…
— Не писала. Я просто… хотіла тебе побачити. Хотіла сказати… за ці тридцять років не було жодного дня, щоб я не згадала тебе.
Вона говорила швидко, наче боялася не встигнути. Він слухав, і всередині нього щось ламалося.
— Я хотіла попросити в тебе пробачення… За те, що не змогла подарувати тобі дітей. Я знаю, ти мріяв… Але якби можна було прожити життя знову — я б обрати тебе. Знову.
Валерій ледве стримував сльози. Спробував посміхнутися — не вийшло.
— Це я маю просити пробачення… за все.
— Ні, ти вчинив так, як вважав за потрібне. Але знаєш, у мене все одно нікого не було… А тебе — не забула. Ніколи.
Він підвівся. Взяв із тумбочки медичні документи. Читав, не дивВін обернувся до неї, крізь сльози прошепотів: «Тепер я нікуди не піду, Олесю», і в цю мить вона знала — нарешті прийшов її справжній дім.
