Олена Іванівна сиділа на кухні, дивилась вздовж у вікно, де починав сіпати перший грудневий сніг. Серце ніяло — але не від зими чи холоду, а від тривоги за свою доньку, за очикуваного онука, за завтрашній день. Її єдина донька, Дарійка, носила під серцем дитину. Вже йде тридцять восьмий тиждень — ось-ось пологи. Але в неї в голові — аж ніяк не пелюшки чи колиска, не безсонні ночі чи молоко. Вона й досі мріє про манікюри, спа-салони, фотосесії, зустрічі з подружками у затишних кав’ярнях та про новорічну подорож.
Олена Іванівна не могла цього зрозуміти. Як так? Де ж той материнський інстинкт? Чому немає того теплого, тремтливого почуття, яке з’являється навіть у бездомної кішки перед пологами? Де турбота, де хвилювання, де нарешті той священний страх? Але в Дарійки — лише список салонів краси та графік, де вона вписала… бабусю. Тобто її саму. Адже саме їй доведеться сидіти з малюком, поки молода мама «приводить себе до ладо».
— Мамо, ти ж зараз не працюєш. Посиди з дитинкою, я швидко заскочу на зачіску та нігті. Я ж не можу бути негарненькою, не в халаті ж з дитиною світитися!
Олена Іванівна тоді мало не подавилась. Доню, ти дитину збираєшся народжувати чи просто фотомодель для соцмереж?
Дарійка заміжня вже шість років. Побралися ще в університеті. Чоловік у неї добрий, спокійний, поважливий. Робота є, квартиру взяли в іпотеку, допомогли батьки. Довго не поспішали з дітьми — кар’єра, стабільність. А тепер — довгоочікувана вагітність. Бабусі, звісно, радовіли. Але виявилося, що майбутня мама підійшла до цього свята зовсім інакше.
Спочатку Олена Іванівна думала — може, це просто страх, може, вона хвилюється, тому жартує. Але стало ясно, коли вона побачила, як донька годинами переглядає сайти з пошуком нянь… для немовляти! Дитина ще не народилась, а мати вже шукає, кому б її доручити.
— Даринко, ти в розумі? Яка ще няня? Ти ж сама мусиш бути з малюком! Налагодити режим, годування, прив’язність. Це ж не кошеня, якому сипнуєш корм — і досить!
— Мам, ти просто застрягла в минулому. В Європі всі з нянями від народження. Мама — не рабиня. Я теж людина, хочу жити. Ну погано, що в слингу і вперед? Зараз усюди з дітьми ходять, життя ж не закінчується!
Після цих слів у Олени Іванівни все всередині перевернулося. В її молодості народжували рано — у вісімнадцять, у двадцять. Але ніхто не думав, що це заважає життю! Навпаки — це і було життя. Ночами не спали, з роботи бігли до дитини, на останні гроші купували молочні суміші та дитяче мило. Не було інстаграмів, не було фотосесій у пологовому. Була жива любов, відповідальність і якесь справжнє, не вимушене щастя. А тепер…
Усі дитячі речі купували лише тому, що наполІ от Олена Іванівна готувалася до того дня, коли її Дарійка нарешті подивинуться у вічі своїй дитині — і зрозуміє, що кохання не потребує фільтрів.
