Щодня я прокидаюся від ніжного плачу Софійки. Вона така крихітна, така досконала. Її пальчики обхоплюють мій, коли я беру її на руки, і здається, ніби цілий світ знову набуває сенсу.
Доброго ранку, моя любов, шепочу я, піднімаючи її з ліжечка. Добре поспала?
Із кухні чути важкі кроки Михайла. Він завжди був людиною небагатослівною, але з народження Софійки став ще більш віддаленим.
Знову сама з собою розмовляєш? питає він, стоячи в дверях з незрозумілим поглядом.
Я не сама з собою, я розмовляю з Софійкою.
Він зітхає й проводить рукою по волоссю.
Оленко, нам треба поговорити.
Пізніше, відповідаю я, ледве помітно колихаючи її. Спочатку треба годувати.
Я бачу, як він йде, і в мені прокидається почуття провини. Я знаю, що Михайлові важко, але Софійка потребує мене. Вона така ніжна, така беззахисна.
Удень, поки чоловік на роботі, у нас з донечкою свій розклад. Я співаю їй колискові, купаю з обережністю, розповідаю казки. Вона слухає, дивлячись на мене блискучими оченятами, ніби розуміє кожне слово.
Твій тато тебе любитиме, шепочу я, перевязуючи пелюшку. Йому просто потрібен час.
Коли Михайло повертається ввечері, я завжди знаходжу привід піти з нею до іншої кімнати. Він не дивиться на неї, не питає про неї. Іноді я чую, як він плаче у ванній, і не розумію чому.
Однієї ночі, після того як поклала Софійку спати, я знаходжу Михайла на дивані з фотографією в руках.
Що це? питаю.
Він піднімає на мене очі вони червоні.
Ти памятаєш?
Це УЗД. Наше перше УЗД, вісім місяців тому. Я добре памятаю той день: радість, плани, імена, які ми вибирали разом.
Звісно памятаю, кажу, сідаючи поруч. Тоді ми дізналися, що чекаємо Софійку.
Михайло закриває очі, і сльози котяться по обличчю.
Оленко Софійки немає.
Ти що? Вона ж спить у своїй кімнаті!
Ні, любий. Немає дитячої кімнати. Немає ліжечка. Немає Софійки.
Я схоплююся.
Ти божевільний! Вона ж там! Я щойно поклала її!
Біжу до кімнати, але Михайло йде за мною. Коли я відкриваю двері, він вмикає світло.
Кімната порожня. Немає ліжечка, немає іграшок, що мали висіти над ним, немає маленького одягу, який я, здавалося, прала вранці. Тільки запилені коробки та старі меблі.
Софійко ледве чутно вимовляю я.
Ми втратили Софійку півроку тому, Оленко, голос Михайла тремтить. На 32-му тижні. Лікарі сказали, що нічого не можна було зробити.
Спогади повертаються, немов уламки скла: лікарня, мовчазні монітори, мої порожні руки.
Але ж я тримаю її кожного дня годую вона посміхається мені
Михайло обіймає мене, коли я осідаю на підлогу.
Ти тримала ковдру, любий. Говорила з ковдрою. Я бачив, як ти колихаєш її, міняєш «пелюшку». Я чекав, коли ти згадаєш, коли повернешся до мене.
Я дивлюся на свої порожні руки і вперше за місяці відчуваю справжню пустоту. Вага, яку я відчувала, слова, які, здавалося, чула все розвіялося, немов дим.
Софійко моя Софійко
Я знаю, що боляче, шепоче Михайло. Мені теж боляче кожного дня. Але ми маємо йти далі разом без неї, але разом.
Тієї ночі я плачу вперше з моменту похорону, якого не памятала. Плачу за дитиною, яка ніколи не прийшла додому, за чоловіком, який бачив, як я губилася у власній фантазії, і чекав, коли я повернуся. За всіма тими місяцями, викраденими у справжнього горя.
Але я також плачу з полегшення, бо, нарешті, можу почати зцілюватися.
І Михайло тут чекає на мене, як і завжди.
