Соломія навчається на останньому курсі університету у Львові, коли дізнається про вагітність. Вона не розповідає про це своєму хлопцеві одразу, і Ярослав află про vestea neașteptată abia când ea este însărcinată în cinci luni.
Чому ти мовчала? Ти ж знаєш мої принципи: спочатку закінчуємо виш, встаємо на ноги, а потім уже діти, нервує Ярослав.
Все гаразд, я завжди казала, що навчання не для мене. Я хочу велику родину, відповідає Соломія.
Ярослав так розлючується, що кидає книжку в стіну.
Якось впораємося. Будемо жити в квартирі твоєї бабусі, а її відправимо допомагати своїм дітям, мріє Соломія далі. А потім народимо ще одну дитину! Але спочатку весілля, якнайшвидше.
Ти взагалі себе чуєш? Весь цей час удавала милу дівчину! Ярослав хапає валізу й починає збирати речі.
Чому ти йдеш? Ти маєш на мені одружитися! Якщо підеш я всім у нашому університеті про це розповім!
Я не буду жити тут із тобою. Побудь тут місяць сама, а далі вирішуй, що хочеш! Коли народиться дитина, зробимо тест, буду платити аліменти!
Минає десять років. Ярослав працює у київському офісі, коли керівник дізнається, що в нього є син.
Ярославе, ти спілкуєшся зі своїм сином? питає керівник.
Ні, я його навіть не знаю, знизує плечима Ярослав.
Ярослав вирішує розповісти студентам, як колись дівчина його обвела навколо пальця.
Тобто ти лишив її із дитиною на руках? дивуються студенти.
Я нічого такого не зробив! Я їй грошима допомагав, ображається Ярослав.
А вона каже, що і копійки не бачила, втручається керівник. І взагалі, ти ще й хлопця побив, так вона скаржиться.
Ярослав дуже сердиться. Він думає, що його попередження не були зайвими. Тепер, коли його зарплата офіційно невисока, він вирішує оформити аліменти згідно із законом, і виплати виходять ще менші, ніж раніше.
Соломія вже рік заміжня, хоча, на думку Ярослава, виховала дуже впертого хлопця точнісінько такого ж, як і вона сама.
