Ось як воно було колись…
“Молодець, Зіночко. Знайшла свою долю,” казала бабуся, коли Зіна вийшла заміж.
Зіна була найтихішою серед гостей на весіллі подруги Олени. Вони разом вчилися у технікумі. Олена запросила всіх, хто міг прийти, але багато дівчат розїхалися по селах на вихідні. А Зіна, скромна та несмілива, вирішила таки завітати.
Адже вона майже нікуди не ходила, а їй теж недавно виповнилося вісімнадцять, як і Олені. Тільки святкувати з гостями своє свято вона не стала.
Подруг у неї не було, а батьки переконали відзначити вдома, разом із родиною бабусею та дідом.
“Ось і виходить: день народження і в пять років, і в вісімнадцять однаково,” зітхнула вона.
Звісно, Зіна любила своїх, але їй так хотілося відчути себе дорослою, самостійною. Коли хтось із хлопців нарешті помітить її ніжність, ту непомітну красу, що ховалася за скромністю?
Вона мріяла про кохання, але соромилася себе. Не була такою яскравою, як Оленка чи її подруга Ганнуся. Ті сміливо фарбувалися, носили модний одяг, іноді навіть занадто сміливий, за що їх лаяли викладачі.
А Зінін гардероб складався з речей, що підбирала мати, а вязані светри дарувала бабуся. Та навіть ображалася, що онука рідко їх надягає.
Але як можна було вийти на людину в бабусиних светрах? Тому носила їх хіба що вдома, та й то лише взимку.
Того вечора в Олени зібралися друзі з технікуму дівчата й хлопці. Було їх з десяток. Коли застілля скінчилося й почалися танці, Зіна вийшла з хати й сіла на лавку біля підїзду.
Ніхто навіть не помітив, що вона пішла. Дівчина ніяковіла перед незнайомими хлопцями, хоча вони й так на неї не дивилися. Можливо, це найбільше її й боліло?
“Час іти, подумала вона, мати вже, напевно, хвилюється. Обіцяла ж не запізнюватися…”
Раптом із підїзду вийшов хлопець. Не з гостей Олени. Він сів на лавку, сумно подивився на вікна на другому поверсі, звідки лунали музика й сміх.
“Ти звідти?” несподівано спитав він.
Зіна кивнула в бік вікон.
“Ну й як там Оленка? Танцює? Веселиться?” знову запитав він, і в очах у нього була туга.
Цього разу дівчина наважилася:
“А що? Хіба не чути? Так, веселяться…”
“Ну так. На то й свято,” відповів він. “А я в свій день просто сумував. Навіть не святкував. Чай із тортом у сімї як у дитсадку.”
Зіна здивовано підняла брови.
“У мене так само. Ти її знаєш?” вона знову глянула на вікна.
“І так, і ні. Хотів би дружити, та вона мене не помічає. Навіть на свято не запросила. А ми ж сусіди. Вона ж бачить, як я до неї ставлюся…”
Хлопець замовк. Зіна зітхнула, а потім несподівано додала:
“Не журися. Я теж усе переживаю. Але кому це цікаво? Ось я пішла і ніхто не помітив. Значить, я людина-невидимка. Є я, чи нема усім байдуже.”
“Та ну, що ти…” спробував він її втішити. “Хоча… мабуть, такі люди є. Як ми з тобою. Невдахи.”
“Ні, не невдахи. Непомітні. Не навязливі. Може, це навіть перевага? У цьому є свобода.”
“Ти так думаєш?” здивувався він. “Мене, до речі, Юрко звати. А тебе?”
“Зіна.”
Вони ще трохи посиділи, слухаючи музику й час від часу поглядаючи на вікна. Можливо, кожен із них мріяв, що ось-ось Оленка вигляне й покличе їх назад до музики, сміху, веселощів. Але ніхто не кликав.
“Приємно було познайомитися, ввічливо сказала Зіна, але мені час. Обіцяла матері не запізнюватися…”
“Давай я тебе проведу? Хоч до зупинки.”
Вони йшли парком, розмовляючи, і обидва ненароком усміхалися. Юрко раптом відчув, що його увага дівчині приємна він побачив це в її румянці, у виразних очах, які вона соромливо відводила.
Він почав жартувати, розповідати смішні історії зі свого життя. Говорив би й говорив, аби тільки чути її сміх і провести з нею ще хвилину.
На зупинці Зіна подякувала й хотіла попрощатися, але Юрко не пішов, доки вона не сіла у автобус. І навіть тоді він стояв, немов прикутий, не в змозі рушити з місця.
Наступного ранку він побіг до Олени.
“Що тобі знову? скривилася вона. Я ж казала, не піду з тобою!”
“Та ні… зніяковів він. Мені потрібен номер твоєї подруги. Вона вчора була в тебе. Щось залишила…”
“Якої подруги?”
“Її звуть Зіна.”
“Зіна?.. А, та тихенька! Оце так! Зараз, почекай.”
Через хвилину вона винесла йому папірець з номером.
“Ти ж Ромео… Ну й Зіна несподівано!” Оленка посміхнулася й зачинила двері.
А щасливий Юрко, немов із дорогоцінним
