Молодша сестра мого чоловіка приїхала у гості, і він без роздумів віддав їй кімнату з кондиціонером, змусивши мене й мого хворого сина ночувати у вітальні.
Того дня, коли спека була нестерпною, його сестра раптом зявилася на порозі з валізою. Він зустрів її, розтягнувши рот до вух, ніби перед ним була почесна гостя:
Якщо приїхала пожити, будеш спати у прохолоді. А ти з хлопчиком перетерпите у вітальні кілька днів трохи спеки вам не зашкодить.
Я завмерла, дивлячись на сина, який щойно одужав, але в нього ще трималася температура.
Ти ж бачиш, що він слабкий? Йому потрібне холодне повітря, щоб легше дихати, як ти взагалі?
Не дали мені договорити. Він різко перебив:
Роби, як сказано. Це всього на кілька днів, не драматизуй.
Увечері я постелила ковдру на підлозі вітальні, поруч із старим вентилятором, який тільки гудів та гнав гаряче повітря. Син пітнів від температури, волосся його було мокрим. Я пригорнула його, обмахувала і стримувала сльози. А з сусідньої кімнати лунали сміхи мого чоловіка та його сестри свіжі, наче ні спеки, ні дихання дитини для них не існувало.
Третьої ночі у сина раптом зірвалася висока температура, і він почав тремтіти. У паніці я схопила його і побігла до кімнати з кондиціонером, щоб охолодити його, але чоловік вискочив і перегородив мені шлях:
Що ти робиш?! Не заважай сестрі спати!
Я застигла. У ту мить у мене в голові промайнула одна думка: ця людина більше не гідна бути ні моїм чоловіком, ні батьком моєї дитини.
Вранці, коли його сестра ще спала в прохолоді, я тихо зібрала речі й пішла з сином з того дому. Двері зачинилися за мною, і я почула, як він кличе мене, але цього разу не обернулася.
Сховалася у мами. Тиждень телефон дзвонив безперервно, але я не піднімала трубку. Його повідомлення були однакові: «Вибач, повертайся», «Я думав лише про сестру, не хотів тебе ображати».
Поки син одужував, сусіди розповіли, що сестра чоловіка отримала тепловий удар, і її забрали до лікарні. Виявилося, кондиціонер мав несправність слабкий удар струмом, але не смертельний. Він, у паніці, котився у відчаї, звинувачуючи себе за те, що звелів нам страждати від спеки.
Через три дні він прийшов до маминого дому. Гордий чоловік, якого я знала, тепер стояв із похиленою головою й червоними очима:
Я помилився я не гідний бути чоловіком чи батьком. Але дай мені шанс виправитись. Без тебе й дитини будинок став холодним, як ніколи
Я дивилася на нього, з серцем, стиснутим у льоді. Гнів уже не палав, але рана все ще кровоточила.
Ти думаєш, вибачення все виправить? А якби того дня щось трапилося із сином? Я втомилася від людини, яка завжди ставить когось вище за нас.
Він опустився на коліна прямо у дворі, не зважаючи на погляди сусідів. Але я зайшла всередину з сином і зачинила двері, цього разу замкнувши й своє серце.
Бо зрозуміла: є помилки, які не виправиш, навіть якщо каятися до кінця віку.
Дні минали, а він приходив до дверей, приносив фрукти, молоко, іграшки для сина. Але я не виходила. Мати мовчки дивилася на мене й казала:
Якщо ти вже вирішила, я підтримую. Лише б тобі не шкодувалося потім.
Я пригорнула сина, відчуваючи його теп
