— Лесь, може, не поїдеш у цей рейс? Серце в мене не на місці… Ну справді, попроси когось тебе замінити, — тихо промовила Олена, намагаючись сховати тремтіння в голосі.
— Цей рейс — добрі гроші. А нам скоро народжувати, Оленко. Ми ж обидва знаємо — кожна гривня зараз на вагу золота, — відповів Олесь, міцно обіймаючи дружину та цілуючи в маківки своїх жвавих донечок-близнят — Марійки та Софійки.
Олена мовчки кивнула. Серце боліло, але розум погоджувався з чоловіком: їхній сімейний бюджет ледве тримався. Вона витерла сльози, провожаючи чоловіка поглядом, і прошепотіла, обіймаючи:
— Повертайся швидше… Ми будемо чекати.
Двері за Олесем зачинилися. Олена зібралася духом: нагодувала дівчаток, вийшла з ними на прогулянку. День минув на диво спокійно. Ні капризів, ні істерик — наче навіть діти відчували щось тривожне.
Кожного вечора о десятій вони з чоловіком дзвонили один одному, як домовилися. Олена розповідала, як донечки сумували, як вона потихеньку шила на замовлення. Олесь сміявся в трубку і обіцяв: «Завтра вже буду вдома, кохання».
Але додому він так і не повернувся
На зворотній дорозі його фура зіткнулася з вантажівкою, яка вилетіла на зустрічну смугу. Все сталося за мить. Ні секунди, щоб уникнути удару. Олесь загинув на місці.
Тієї ж ночі задзвонив телефон. Олена, ніби уві сні, підняла слухавку — і світ обвалився.
Вона, хитаючись, дійшла до сусідки — тітки Галі. Попросила посидіти з дітьми. Сама впала прямо на порозі. Лікарі ледва вдалося — екстрене кесарів, важка операція.
Хлопчик народився слабким, недоношеним. Йому бракувало батьківської сили, а матері — чоловічої підтримки.
Олена назвала сина на честь чоловіка — Олесь. Вийшовши з лікарні, вона перерахувала залишені гроші. Їх мало б вистачити на пару місяців. А далі — як вийде.
Життя перейшло у режим виживання. Сусідка тітка Ганя допомагала, як могла. Родичів поряд у них не було. Олена знову почала шити — спочатку для сусідів, а потім, завдяки «сарафанному радіо», до неї пішли замовлення.
Дівчата пішли у другий клас, маленький Лесик — до садочка. Вони були її надією, її опорою. Але…
Вона любила їх більше. А сина… ні, вона не ненавиділа — просто не могла дивитися без болю. Він усе більше нагадував загиблого чоловіка. І щоразу, коли вона дивилася на нього, серце краяло одне й те саме: не втримала, не зупинила…
Син був тихим, добрим, уважним. Читав, допомагав, ніколи не скаржився.
А дівчатам вона купувала сукні, шила лялькові наряди. Лесикові ж перешивала старі речі.
— Бідний ти мій хлопчисько… При живій матері сиротою ростеш, — часто зітхала тітка Ганя, коли бачила, як він миє посуд або прибирає іграшки сестер.
Час минав. Доньки виросли, вийшли заміж, роз’їхалися. Залишився з матір’ю один Лесик.
Він закінчив технікум, влаштувався інженером на кондитерську фабрику у їхньому рідному Харкові. Олена почала сліпнути — безсонні ночі, зношені нерви, роки самотності далися взнаки.
Лесик доглядав за нею, як міг. Готував, прасував, водив її за руку парковою алеєю. Вона все частіше шепотіла йому:
— Прости мене, сину… Я не варта твоєї любові. Живи своїм життям, ти ж молодий…
Він лише посміхався:
— Усе буде, мам. Буде й дружина, і діти. Встигнеш ще внуків приголубити.
І ось одного разу вона прийшла. Скромна, сором’язлива Настя.
— Мам, Настя поживе у нас. Вона сама… сирота, — тихо сказав син.
Через три місяці відгуляли весілля. Пріїхали доньки, онуки, зяті — вся родина зібралася. Олена була щасливою, але все частіше усміхалася крізь біль.
Діагноз був страшним — рак. Їй залишалося недовго, і вона це знала.
Але доля подарувала їй ще одну радість — вона встигла зВона закрила очі, стискаючи його руку, і в останню мить відчула спокій, бо знала, що він не один.
