Молодший син
— Лешу, може, не поїдеш у цю поїздку? Серце тривожиться… Попроси когось замовити тебе, — промовила Оксана, стримуючи дрижання в голосі.
— Цей рейс — добрі гроші. А нам скоро народжувати, Оксанко. Кожна гривня зараз на вагу золота, — відповів Олексій, міцно обіймаючи дружину та цілуючи у маківки своїх жвавих донечок-близнят — Софійки й Марійки.
Оксана мовчки кивнула. Серце боліло, але розум погоджувався: їхній бюджет ледве дихав. Вона витерла сльози, провожаючи чоловіка поглядом, і прошепотіла, обіймаючи:
— Повертайся скоріш… Будемо чекати.
Двері за Олексієм зачинилися. Оксана зібралася: нагодувала дівчаток, вийшла з ними на прогулянку. День минув дивно спокійно. Ані капризів, ані істерик — наче навіть діти відчували щось недобре.
Щовечора о десятій вони дзвонили один одному, як домовилися. Оксана розповідала, як доньки сумували, як вона потихеньку шила на замовлення. Олексій сміявся в трубку й обіцяв: «Завтра вже буду вдома, котику».
Але додому він так і не повернувся.
На зворотному шляху його вантажівка зіткнулася з іншою, що вилетіла на зустрічну смугу. Все сталося за мить. Жодного шансу уникнути удару. Олексій загинув на місці.
Тієї ж ночі дзвінок розколов тишу. Оксана, ніби в тумані, підняла слухавку — і світ розсипався.
Вона, хитаючись, дійшла до сусідки — тітки Галі. Попросила посидіти з дітьми. Сама впала прямо на порозі. Лікарі ледве встигли — термінове кесарів, важка операція.
Хлопчик народився слабким, недоношеним. Йому не вистачало батькової сили, а матері — чоловічої опори.
Оксана назвала сина на честь чоловіка — Олексій. Вийдучи з лікарні, вона перерахувала гроші, що лишилися. Вистачило б на кілька місяців. А далі — як вийде.
Життя перейшло у режим виживання. Сусідка тітка Галя допомагала, як могла. Родичів поблизу не було. Оксана знову взялася за шиття — спочатку для сусідів, потім завдяки побалачкам клієнтки почали йти самостійно.
Дівчатка пішли у другий клас, маленький Лесь — до садочка. Вони були її надією, її опорою. Але…
Вона любила їх більше. А сина… ні, не ненавиділа — просто не могла дивитися без болю. Він усе більше нагадував загиблого чоловіка. І кожного разу, коли вона бачила його обличчя, здавалося: не вберегла, не зупинила…
Син був тихим, лагідним, уважним. Читав, допомагав, ніколи не скаржився.
А донькам вона купувала сукні, шила лялькам наряди. Лесеві ж перешивала старі речі.
— Бідний ти мій хлопчику… При живій матері сиротою ростеш, — часто зітхала тітка Галя, дивлячись, як він миє посуд або збирає сестрині іграшки.
Час летів. Дочки виросли, вийшли заміж, роз’їхалися. З матір’ю лишився один Лесь.
Він закінчив технікум, влаштувався інженером на кондитерську фабрику у рідному Житомирі. Оксана почала сліпнути — безсонні ночі, зношені нерви, роки самотності далися взнаки.
Лесь доглядав за нею, як міг. Готував, пВона закрила очі в останній раз, стискаючи його руку, і відчула, як біль нарешті відпускає.
