13:47, 12 грудня. Я сиджу у великій вітальні нашого маєтку в селі Котеливка, під вікнами якої блискуче падає сніг, немов білий килим над полем. Дивлюсь на цифри на цифрових годинниках: 11:47. Я, Ярослав Мороз, 32‑річний, успадкував від батьків мільярд у гривнях і за п’ять років підняв його втричі. Останній фінансовий звіт ще відкритий на ноутбуці, а цифри вже розмиваються в очах. Потрібен свіже повітря.
Одягнув кашеміровий пальто, сіджу в «Таврія», нашому чорному «Астон Марті», і рушаю у ніч. Температура за вікном –5°С, вологість підвищена, а вітри з Дністра піднімаються до крижаних криків. Їзда без цілі, лише шелест мотору заспокоює мене. Мисливці на успіх, цифри, графіки – все це здається далеким, коли в голові звучить голос моєї старої домогосподарки, Олени Петрівни, яка понад десять років вчить мене, що треба відкритися до кохання. Після болючого розриву з Вікторією, доньо з вищих кіл, яка цінувала лише мій станок, я вирішив залишитися лише у бізнесі.
Покинувши місто, я опинився в парку, що колись називали «Гірським». У цей час парк був порожній, лише декілька робітників під жовтими ліхтарями прибирали сніг. Пахло морозом, і я відчув, як холодні кристали кусає обличчя. Кроки лунали в тиші, доки я не почув слабкий плач. Спочатку подумав, що це вітер, а потім зрозумів, що це крик дитини.
Під кущами, покритими снігом, я побачив маленьку дівчинку, не старшу шести років, в тонкому пальті, явно недостатньому для цієї погоди. У її обіймах були два крихітні гуртки – немов дві крихітки, які вона стискала до грудей. Я схопився, вклав їх у свого пальто і, не втрачаючи часу, дістав телефон. «Доктор Петров, це надзвичайна ситуація, потрібна швидка допомога у мене в маєтку», – сказав я, голосом, що тримав спокій, хоча руки тремтіли.
Сара, моя вірна домогосподарка, вже знала про це. Вона підготувала три теплі кімнати, чисту білизну, і, не гаючись, запросила медсестру Олену Гринчук, яка колись підкреслювала мені руку після перелому. Я обережно підняв дітей, відчувши, що вони надзвичайно легкі, а їхня шкіра холодна, ніби крижана. Повернувшись до «Таврії», я ввімкнув обігрівач на максимум і, якнайшвидше, рушив до маєтку, що розташований за межами села.
Кожну секунду я поглядав у дзеркальну панель заднього дзеркала – діти спокійно спали в моїх обіймах, а дівчинка залишалась без свідомості. У мене в голові крутилися питання: як вони потрапили сюди? Де їхні батьки? Чому така маленька дівчинка залишилась одна з двома немовлятами в холодну ніч? Я не міг зрозуміти, чому в нашій історії так багато темних нот.
Коли я переступив поріг залізних воріт, вітали мене мерехтливі вогні. Сара вже стояла у фойє у шевроні, зібравши волосся у звичний вузол і в халаті над білизною. «Гей, Ярославе!», – вигукнула вона, коли побачила мене з трьома малюками. Я швидко розповів про подію у парку. Вона запитала, чи готові кімнати. «Так», – відповіла вона, вказуючи на рожеву люкс‑світлицю та дві суміжні кімнати на другому поверсі. Медсестра Гринчка вже була в дорозі.
Я розташував дівчинку на великому ліжку з балдахіном, а Сара подбала про немовлят. «Дамо їм теплу ванну», – сказала вона, і вже готувала воду. Доктор Петров, 60‑річний сімейний лікар, прибув у сукні, що нагадувала стару традиційну піджак, і одразу діагностував легку гіпотермію у дитини. «Вони мали б померти, якби не ваші руки», – сказав він, і я відчув, як у горлі піднявся комок.
Через кілька хвилин медсестра Гринчка піднялася до кімнати і, дивлячись на немовлят, сказала: «Вони в кращій формі, ніж їхня старша сестра». Дівчинка, яку я назвав Оленка (бо так її назвали б у нашій культурі), була надто слабка, але вона, очевидно, використала своє тіло, щоб захистити двох братків. У мене в душі піднялася хвиля гордості та болю одночасно.
Наступні дні пройшли під знаком надзвичайної турботи. Я створив у маєтку справжню дитячу гніздо: кольорові килимки, іграшки, теплі ковдри. Оленка поступово прокидалася, її зелені очі блищали, коли вона бачила, як я приношу їй гарячий шоколад. Вона розповідала про маму, яка співає колискові, про те, як у темряві вона тримала дітей, щоб вони не замерзли. Я слухав її шепіт і розумів, що вона пережила жахливе, але в той же час виявила неймовірну силу.
Сара, яка завжди була поряд, допомагала мені з усіма справами: готувала їжу, стирала, доглядала за немовлятами, які назвали Еммою та Іваном. Вони швидко підлітали, сміялися, бігали по підлозі, а Оленка вже вчила їх писати «мама» на папері. Я зрозумів, що наші життя змінилися назавжди: я, колишній бездушний підприємець, став батьком, який переживає за кожен крок своїх дітей.
Одного вечора я отримав дзвінок від детектива Тараса Коваленка. Він повідомив, що у справі, яку ми назвали «Тінь під снігом», є підозра, що батьки Оленки – Роберт Мартин та Клара – зникли у зв’язку з великими боргами та азартними іграми. Після розслідування виявилося, що Клара, колишня музикантка, померла в автокатастрофі, а Роберт сховав гроші в офшорах. Тарас приніс документи, які доводили, що Роберт вже кілька років був під слідством за 17 випадків домашнього насильства, але тепер намагається забрати дітей назад.
Я вирішив захистити їх будь-якою ціною. Підписав наказ про тимчасову охорону, найняв охорону 24/7, встановив камери в кожному кутку маєтку. Я також подав позов про опіку над дітьми, а суддя, пані Олена Шевченко, погодилася надати нам тимчасову опіку до остаточного розгляду. Після кількох днів я зібрав усі докази: банківські перекази, листи, телефонні записи – все, що доводило, що Роберт лише шукає гроші, а не турбується про добробут своїх дітей.
У суді я розповідав, як Оленка, всього лише шість років, в холодну ніч вивела двох немовлят з парку, притиснула їх до грудей і не злякалася за їхнє життя. Я показував фотографії, де діти сплять у теплій кроватці, а Оленка посміхається, коли граєю на піаніно. Адвокатка Кетрін Коваль, яка представляла мене, підкреслювала, що гроші не можуть замінити любов і безпеку.
Після довгих слухань, пані Шевченко оголосила, що найкращим інтересом дітей є залишитися в нашій родині. Роберт отримав заборону контактувати з дітьми та зобов’язання пройти курс реабілітації від азартних ігор. Я підписав документи, які гарантували, що діти будуть виховуватись у нашому маєтку, а їх майбутнє фінансове забезпечення буде захищено в довірчому фонді, створеному моїм батьком.
Тепер, коли зима спокійно відступає, а сонце пробивається крізь крижаний покров, я розумію, що справжнє багатство – це не цифри на банківському рахунку, а теплі обійми, сміх дітей і можливість бачити, як вони ростуть у безпеці. Оленка сьогодні вже 11‑річна, вчиться у школі, співає колискові, які колись співав її мати. Емма і Іван вже ходять у дитячий садок, а я разом із Сарою плануємо розширення маєтку, щоб мати ще більше простору для нашої розширеної родини.
Завершую цей запис, роздумуючи про те, як одна ніч у засніженому парку змінила моє життя. Я навчився, що успішний підприємець без серця – це лише пустий будинок, а справжня сила полягає у здатності захищати тих, хто потребує допомоги. Тож, коли я дивлюсь на сніг, який падає за вікном, я пам’ятаю: «Хто допомагає, той і живе». Це мій особистий урок – ніколи не піддавайтесь жадобі, а відкривайте серце для тих, хто втратив свою опору, бо саме в цьому полягає справжня свобода, яку не купиш ні за скільки гривень.
