Олексій Морозов, двадцятирічний успішний підприємець, стоїть у вікні свого пентхаусу у Вежі Морозових на Хрещатику. На цифрових годинниках на столі показує 11:47, а він не планує йти додому. За останні п’ять років він подвоїв статки, якій залишили йому батьки, і вважає, що нічна робота — його друга натура.
Його сині очі блищать від вогнів київської ночі, коли він масажує скроні, намагаючись вигнати втому. На ноутбуці відкритий фінансовий звіт, а рядки вже розмиваються. Потрібен свіже повітря, — вдягає кашемірове пальто і вирушає до гаража, де його чекає чорний «Ауді А6». На вулиці – ледь −5 °C, вуглецеві градуси, і прогноз обіцяє ще холодніше вранці.
Олексій їде без мети, слухаючи тихий мур двигуна. Думки метаються між графіками, цифрами й останнім розривом з Вікторією, донькою заможного кола, яка цікавилася лише його грошима. Він вирішує залишитися один, без романтики. Автомобіль зупиняє його біля Парк Шевіча, де вже майже ніч, а вулиці майже порожні, окрім кількох прибиральників під жовтими фонарями. Сніг падає товстими кулями, створюючи казкову, майже нереальну картину.
«Може, прогулянка допоможе», — шепоче він собі. Після паркування холодний вітер різко вдаряє в обличчя, ніби маленькі голки. Італійські туфлі занурюються у м’який сніг, залишаючи сліди, які швидко заповнює новий. Тиша майже абсолютна, порушується лише скрипіння його кроків.
Раптом він чує слабке крику. Спочатку думає, що то вітер, але звук стає чіткішим, ледь чутним, і Олексій зупиняється, намагаючись розпізнати джерело. Перший крик лунає з дитячого майданчика, потім повторюється, вже чутніше, і він підходить обережно. На снігу, під покривом кущів, лежить маленька дівчинка, близько шести років, в тоненькому пальто, явно не придатному до морозу. У неї в обіймах два крихітних пухнастих комочки — немовлята-близнюки.
«Батьки, Боже мій!» — падає на коліна, обіймаючи їх. Дівчинка без свідомості, губи блакитного відтінку. Олексій обережно береться за пульс — слабкий, але живий. Дитина в крихітках починає плакати гучніше, відчуваючи рух. Не втрачаючи часу, Олексій знімає пальто, загортає трьох у нього, дістає телефон. Руки тремтять, майже випускає пристрій.
«Доктор Петрович, я розумію, що пізно, але це терміново», — вимовляє він, голос напружений, але спокійний. «Потрібно, щоб ви приїхали до мого маєтку негайно. Знайшов трьох дітей у парку, один без свідомості». Після дзвінка Марина, його вірна домогосподарка тридцять років, відповідає: «Зараз підготую три теплі кімнати, чисту білизну, не для гостей, а для дітей». Олексій кличе медсестру, що лікувала його, коли він зламав руку — пані Ганна.
Він піднімає дітей, дівчинка виявляється крихітною, а немовлята — близнюки, не старші шести місяців. У машині Олексій вмикає обігрів на максимум і мчить до маєтку на околиці Києва. Кожну секунду поглядає у дзеркало заднього скла, спостерігаючи, чи діти спокійніші. Уявляє, як вони опинилися тут, хто їхні батьки, чому така крихомна дитина залишилася сама з двома немовлятами в нічній морози.
Коли Олексій в’їжджає в маєток Морозових, великі ковані ворота вже відкриті, а вхідні лампи світяться. Марина стоїть у дверях, її сиве волосся зібране у акуратний хвіст, на халаті — довге плаття. «Боже», — вигукує вона, бачачи Олексія з дітьми. «Що сталося? — запитує Марина». Олексій відповідає: «Знайшов їх у Парк Шевченка». Марина швидко кличе його в серію підготовлених кімнат.
У рожевій суїті, названій за м’якими відтінками, Олексій кладе дівчинку на великий ліжко з балдахіном, а Марина доглядає немовлят. «Дам їм теплу ванню», — каже вона, впевнено працюючи з дітьми. Доктор Петрович прибуваєв, його біля двадцяти років, сімейний лікар Морозових, і одразу починає оглядати дівчинку. Він діагностує легку гіпотермію, зауважує, що її тіло захищало немовлят від холоду. Медсестра Ганна підходить до немовлят, які, на диво, виглядають кращими, ніж їхня старша сестра.
Протягом наступних днів Олексій не спить, його розум постійно повертає питання про їхнє минуле. У 3 години ночі дівчинка, названу Злата, відкриває очі, зелений погляд виблискує страхом. «Ти в безпеці», — шепоче Олексій. Дитина намагається сісти, але Олексій заспокоює її, обіймає. «Тут немає небезпеки», — заспокоює він, а вона шепоче: «Де наші батьки? Чому ми тут?». Олексій відповідає, що їхня мама, Марина, і медсестра Ганна піклуються про них, і що він не залишить їх.
Злата розповідає, що її батько — Роман Матвій, колишній підприємець, який втратив усе через ігри. Вона каже, що його колишня дружина Олена, музикантка, померла в аварії, а Роман залишив її і дітей у холоді, бо хотів грошей з їхнього довірчого фонду. Олексій слухає, його серце стискає біль. Він викликає Віктора Петрова, приватного детектива, який давно працює для Морозових. Віктор приїжджає, розглядає фото, зібрані Маринею, і каже, що Роман має великі борги, підключивши кримінальні групи.
Олексій вирішує захистити дітей будь-якою ціною. Він підсилює охорону маєтку: встановлює камери, наймаєві охоронці, вводить протокол «червоний» для будь‑якої підозрілої активності. У той же час він збирає юридичну команду: адвокатка Катерина Чен, юристка, що спеціалізується на сімейному праві, та інші фахівці. Вони готують позов про тимчасову опіку над дітьми, доводячи, що їхнє оточення небезпечне.
У суді у Київському районному суді, суддя Олена Баранова, сувора, але справедлива, заслуховує свідчення. Катерина представляє докази: телефонні записи, фінансові виписки, медичні доводи про гіпотермію, а також свідчення Марини про турботу. Олексій говорить: «Я знайшов їх у сніжну ніч, обгорнув їх у своє пальто, і не можу залишити їх без захисту». Суддя врешті‑решт вирішує передати опіку над Златою, Юлі (оді) і Іваном (імена близнюків) Олексію Морозову під наглядом соціальних служб.
Роман Матвій, дізнавшись про рішення, намагається втрутитися, пропонуючи великі гроші за повернення дітей, проте суд забороняє будь‑який контакт. Олексій, Марина і Ганна продовжують доглядати дітей, перетворюючи маєток на справжню родину. Злата навчається у школі, вчить інших дітей грати на скрипці, як колись вчила її мама Олена. Юлі та Іван ростуть, граються в саду, їхня усмішка розтоплює холодні вечори.
Через кілька місяців Олексій оголошує про своє заручення з Маринею. На весіллі у великому саду маєтку, під розквітлим кленом, Злата стоїть у білому сукні, тримаючи букет полинових квітів. Юлі та Іван бігають навколо, кидіти з хлопчинками. Роман не запрошений, проте надсилає лист зі своїми вибаченнями і обіцянкою допомагати у реабілітації.
Сім’я Морозових живе спокійно, а сніг, що падає за вікнами, виглядає тепліше, адже в їхньому будинку теплі серця. Олексій продовжує вести бізнес, проте тепер його успіх вимірюється не лише грошима, а й тим, як він охороняє тих, хто колись був залишений у холоді. Життя триває, і кожна нова сніжна ніч нагадує про той момент, коли три маленькі життя змінили весь його світ.
