Сьогодні мені знову виповнилося 67 років. Зізнаюся, мої щоденні прогулянки парком уже стали справжньою традицією, без якої я не уявляю свого життя. Проте сьогодні, прогулюючись алеями Шевченківського парку в Києві, мене накрила сильна туга по минулих роках. Колись усе складалося наче у доброму сні: сімя була міцною, ми жили у злагоді, син досягав неабияких висот на роботі. Але одна чорна дата перевернула все з ніг на голову. Того дня мені подзвонили й повідомили, що мій хлопчик трагічно втопився. Жодних пояснень, все оповите таємницею Мій чоловік так і не зміг прийняти цю втрату його здоровя швидко пішло на спад, перестав спілкуватися, довгими днями зникав невідомо де. Згодом трапилася аварія, яка забрала й його життя.
У 50 років я раптом опинилася сама. Хоча пенсії у чотири тисячі гривень на місяць мені вистачало, життя стало надзвичайно самотнім. Щастя, що поруч був Петрик хлопчина з нашого двору, який часто навідувався.
Одного разу, повертаючись з магазину, я побачила карету швидкої біля нашого підїзду. Натовп зібрався на подвірї. Крізь сльози я впізнала Петрика, який тримав за руку маму вона лежала на каталці, а він тихо благав її прокинутися. Поліцейський підійшов до хлопця, хотів передати його якимось знайомим, однак я не розгубилася й запропонувала забрати Петрика до себе. Правоохоронець записав мої дані, попередив, що органи опіки перевірятимуть ситуацію.
Майже місяць Петрик жив разом зі мною. За цей час я стала для нього, мабуть, другою мамою: готувала улюблені вареники, на ніч співала колискові. Серце моє наново наповнилося радістю. Коли зявилися служби опіки, я відверто сказала: «Я хочу залишити хлопчика у себе». Однак чиновники кивали на закон мовляв, у моєму віці, 67, дозволу не дадуть. Не дивлячись на їхні слова, я знала: спокою вже не знайду без Петрика поряд.
