Моніка навіть не помітила, як почала ходити навшпиньках по власній квартирі. Вона старалась діяти якомога тихіше та непомітніше, щоб не заважати доньці та зятю.

Ой, мамо, ти знову смажиш рибу? сказала Катерина, зазирнувши до кухні.
Так, але я вже відчинила вікна й увімкнула витяжку, відповіла Ганна.
Протягом останніх чотирьох місяців, відколи донька з чоловіком оселилися у неї, Ганна чула подібні зауваження не раз і не двічі.
Суп пересолений, або речі не на своїх місцях. Чи телевізор у кімнаті надто гучно ввімкнений.
Ганна сама не помітила, як почала ходити навшпиньках по власній квартирі у Львові. Вона намагалася робити все тихо та непомітно, аби не заважати Катерині і зятю.
Спочатку все здавалося таким гармонійним
Після весілля Катерина з чоловіком захотіли жити окремо почали орендувати квартиру на іншому кінці міста. До мами заходили лише на вихідних. Так було зрозуміло: у них обох робота, власні справи, малі бізнеси.
Одного дня Ганна почувалася зле. Сусіди викликали швидку. За кілька хвилин приїхала і донька. Коли Ганну виписали зі стаціонару, Катерина сказала мамі:
Ми готуємо тобі сюрприз. Мені здається, тобі це сподобається. Побачиш вдома.
Ганна повернулася й одразу наштовхнулася на сумки у коридорі.
Ми поговорили та вирішили: тепер житимемо з тобою. Будемо про тебе піклуватися.
Ганна була вражена такою турботою дітей.
Спершу Катерина дійсно доглядала за мамою: прибирала, варила борщ, прасувала сорочки. Але вже через два місяці вона зовсім забула, навіщо переїжджала.
Ганна одужала й знову все робила сама. Поки діти на роботі, вона готувала обід, прибирала.
Катерина не раз просила маму подбати про себе, та Ганна запевняла доньку, що так їй значно легше.
Зять і Катерина швидко побачили, як вигідно жити з мамою: платити за оренду не треба, у квартирі чисто, гарно пахне свіжою їжею.
Мамо, сьогодні прийдуть друзі. Може, підеш до сусідки на чай? Нам так буде зручніше, й тобі не буде сумно, одного разу сказала Катерина.
Ганні зовсім не хотілося виходити ввечері. Та й сусідка зазвичай лягає спати рано. Надворі було тепло, й вона вирішила просто пройтися біля будинку та подихати вечірнім повітрям. Час минав, а гості все не йшли. Ганна хотіла вже лягти спати, але вперто чекала дзвінка від доньки.
З підїзду вийшов сусід із собакою й повернувся через півгодини, а Ганна досі сиділа на лавці під каштаном.
Вибачте, все гаразд? запитав сусід.
Так, мої діти мають гостей, а я не хочу їм заважати.
Ви мене, певно, памятаєте я Микола, живу на першому поверсі.
Авжеж, памятаю, відповіла Ганна.
Вони бачилися й раніше, але їхні розмови обмежувались привітаннями. Дружина Миколи нещодавно пішла з життя, а його діти мешкали окремо.
Ходімо до мене на чай, тут уже прохолодно. Зателефонуйте Катерині, скажіть, що будете в мене.
Ганна набрала доньку, та та не відповіла. Схоже, їй було не до мами.
Ну що ж, ходімо, погодилась Ганна.
Вони пили чай, розмовляли. І раптом дзвінок від Катерини:
Мамо, де ти? Гості давно пішли, а тебе вдома нема. Ми вже хочемо спати!
У голосі Катерини знову було чути невдоволення. Ганна не розуміла, що знову не так. Вона зібралася додому, а Микола вийшов провести її.
Та мені ж тут недалеко всього два поверхи, засміялася Ганна.
Я проведу, мені так спокійніше, лагідно відповів Микола.
З того часу Ганна стала частою гостею у Миколи. Вони пили чай, разом готували вареники чи деруни. Часом Микола сам готував щось власне, за особливим рецептом. Того вечора Ганна знову завітала до Миколи: у її квартирі святкували день народження зятя, зібрались гості.
У тебе тут неймовірна тиша й затишок, якось сказала Ганна.
Можеш залишитись у мене назавжди, несподівано запропонував Микола.
Він подивився на неї по-особливому, і Ганна зрозуміла, що він говорить серйозно.
Я подумаю над цим, усміхнулась Ганна.
Хоча вже знала: відповідь у неї єПовертаючись додому по знайомих сходах, Ганна раптом зупинилася. Сміх і голоси з її квартири долинули аж у підїзд, але вперше це не викликало у неї ані роздратування, ані туги. Їй стало легко так, ніби вона раптом зрозуміла щось важливе.
Вона тихенько відчинила двері, взяла з вішалки свою легку хустину і через хвилину спустилася назад до Миколи. Той ще не встиг зачинити двері: стояв з двома чашками чаю і соромливо усміхався.
Я вже вирішила, Миколо, сказала вона, підморгнувши, сьогодні хочу поснідати в тебе. А завтра, може, поговоримо про те, як нам жити далі.
Микола простягнув їй чашку, і вони посміхнулися одне одному, наче знайомі з дитинства. За вікном поволі розквітав світанок, у кухні пахло випічкою і свіжозавареним чаєм. Ганна відчула: починається новий розділ, де кожна сторінка її власна, і прочитати його хочеться до кінця.