Марія, жінка у віці 67 років, не відступає від своєї щоденної традиції прогулянки у Шевченківському парку. Сьогодні їй особливо важко на душі: спогади про минулі роки навіюють смуток. Тоді все було добре, її родина процвітала. Одна трагічна звістка докорінно змінила її життя. Єдиний син будував успішну карєру, аж раптом Марія отримала страшну новину він потонув. Обставини загибелі залишилися невідомими. Чоловік Марії не витримав удару, його здоровя швидко похитнулося, він частіше став зникати з дому, і, зрештою, потрапив у трагічну аварію. Марія залишилася вдовою у п’ятдесят років, без близьких поруч. Попри те, що пенсії вистачало, життя стало самотнім та тихим. На щастя, вона мала сусідського хлопчика Петра, який постійно відвідує її.
Якось на зворотному шляху додому Марія помічає машину швидкої на власному подвірї. Довкола занепокоєні сусіди, а серед них Петро стоїть поряд із носилками, де лежить його мама, і через сльози благально просить її прокинутися. Поліцейський просить когось відвести хлопця, і Марія відразу відгукується, бере відповідальність та веде Петра до себе. Поліцейський занотовує її імя й попереджає, що незабаром зявляться соціальні працівники. Марія не приховує бажання залишити хлопчика в себе, хоча розуміє рішення не за нею.
Державна служба захисту прав дітей зявилася лише через місяць. За цей час Марія та Петро зблизилися й стали майже рідними. Жінка дбала про хлопця, готувала йому улюблені страви, співала колискові перед сном. Вона висловила бажання залишити Петра з собою, однак службовці розвели руками: закон і вік Марії роблять такий варіант малоймовірним. Незважаючи на ці сухі слова, Марія усвідомлює без Петра її серце не знайде спокою ніколи.
