Тихо, як буває
Коли Соломія сказала «мені набридло мовчати», вона не кричала. Просто поклала ложку на стіл, подивилася у вікно й промовила це — спокійно, майже буденно. Так, як кажуть: «час виносити сміття» чи «забула купити молоко». Без надриву, але так, що в кімнаті одразу стало глухо, ніби хтось вимкнув звук.
Олег підвів очі від телефону, та не відразу зрозумів, що сталося. Він чув її голос, але сенс слів дійшов трохи пізніше, як луна з-за води. Він подивився на неї, потім знову на екран — ніби між ними було скло, і крізь нього нічого не розгледіш.
— Ти про що?
— Про нас. Про те, як ми живемо. Тихо.
Він не відповів. Знову пішов поглядом за блимаючими знаками на екрані. В голові мелькнуло: «знову». Хоча «знову» не було. Вона мовчала довго. Дуже довго. І він знав це, але вдавав, що не помічає. Зручно. Без сварок. Без пауз. Тільки тепер пауза стала вічною.
Жили вони разом сім років. Було все: поїздки, сварьовки, дурнуваті фільми, друзі, ремонти. Сварилися через дрібниці, мирилися вночі на кухні, ділили торт навпіл, говорили хором нісенітниці. А потім — ніби хтось вимкнув звук. Не одразу. Поступово. Спочатку не дослуховували. Потім — не договорювали. Перестали дзвонити один одному вдень. Потім перестали питати «як справи». Потім просто жили. Чиста кухня, увімкнений чайник, квитанції на столі. Без смаку. Без приводів. Без «нас».
— Я себе тут не чую, Олежу. — Вона все ще дивилася у вікно. — Мене немов немає.
Він хотів сказати щось важливе. Що він чує. Що все не так. Що просто втомився, просто закрутився. Що кохає, просто забув слова. Але слова не йшли. Не тому, що не кохав — а тому, що давно не говорив вголос. І відвик чути себе.
Соломія встала, поставила чашку у мийку. Потім надягла куртку. Взяла ключі. Вийшла. Він не зупиняв. Навіть не знав, чи треба. І це було найстрашніше. Не її кроки до дверей, не клацання замка, а те, як легко це сталося. Без крику. Без «залишись». Надто просто, ніби нічого важливого не втрачається.
Вона йшла вулицею, а сніг під ногами хрустів, мов у кіно. Люди навколо поспішали, ніхто ні на кого не дивився. Соломія зупинилася біля світлофора й уперше за довгий час відчула себе на місці. Не в сенсі «де треба», а просто — тут і зараз. Не в минулому, не у вигадках. Це був дивний, тихий спокій, наче тіло нарешті наздогнало душу.
У той вечір вона не пішла ні до подруги, ні до матері. Просто блукала містом, повертаючи, куди вели ноги. Зайшла до пекарні, де колись любили сидіти з Олегом. Купила собі булочку з маком. Сіла за столик біля вікна, не роздягаючись. Пахло корицею, ваніллю й чимось давно забутим. І уперше за довгий час їй не хотілося нічого обговорювати, пояснювати, розбирати. Хотілося просто прожити цей вечір. Тільки для себе. Без ролі. Без свідків.
Олег написав їй через два дні. Без пафосу. Просто: «Ти де?». Ніби випадково, ніби не з туги, а зі звички. Вона відповіла: «Живу». Без крапки. Без емоцій. Просто так. Він більше не писав. І вона не чекала. Не тому, що не хотіла, а тому, що вперше відчула: можна і не чекати.
Минуло два тижні. Потім місяць. Вона зняла квартиру на околиці, з великими вікнами й видом на парковку, де зранку кричали чайки. Почала робити ранкові прогулянки — не тому, що треба, а тому, що тіло прохало руху. Завела звичку записувати у блокнот по три рядки на день. Не про почуття. Просто — що побачила. Хто посміхнувся. Де було тихо. Які руки у касирки. Як пахло у трамваї. Це був її спосіб бути в моменті, де все відбувалося вперше, без звички, без Олега.
Іноли вона згадувала Олега. Не зі злістю. Не з тугою. Просто — як про людину, з якою колись збігалася подихом. З якою дивилися одні фільми, сміялися з однакових дурниць. А потім кожен почав дивитися свій екран. З якою було. З якою стало. І скінчилося. Без драми. Без фіналу. Без гучних слів. Просто як буває. Як затихає пісня у кімнаті, коли ніхто не натискає «повторити». Тихо, як є.
Іноли все, що потрібно — не «повернись», не «зрозумій», не «почуй». Іноли все, що потрібно — це перестати чекати, що хтось скаже за тебе. І почати говорити самій. Хай несміливо. Хай не одразу. Але вголос. Щоб знову чути себе. Щоб бути.
