Мовчазне тісто
Оксано, ти взагалі розумієш, хто прийде в суботу? Святослав стояв у дверях кухні і дивився на неї так, наче вона знову зробила щось не те. Стояв і дивився.
Оксана саме перекладала тісто на дошку. Руки по лікті в борошні.
Розумію. Твої колеги з дружинами, відповіла вона. Ти вже три рази казав.
Я тобі пояснював, що це не просто колеги. Це Дубовик з дружиною. Він партнер у компанії. І Левченко. Ти взагалі знаєш, хто такий Левченко?
Святославе, я готую. Давай потім.
Він зайшов у кухню, хоча зазвичай намагався тут не затримуватись. Його дратувала невпинна присутність кухні: запахи, каструлі, рушники на гачках, шум.
Не потім. Я хочу, щоб ти зараз зрозуміла. Ці люди відпочивають по Європах. Їхні дружини вдягаються у відомих дизайнерів. Вони ходять по ресторанах, де меню тільки на планшеті.
І що мені з цим робити? Оксана глянула йому у вічі.
Не треба твоїх пирогів. Замов щось нормальне. Є доставка, привезуть у гарних коробках, ну як у ресторані. Я дам гроші, мовив він.
Оксана помовчала. Глянула на тісто, тоді знову на нього.
Я вже замісила.
Оксано.
Святославе, я встала о шостій, замісила тісто. Піду на базар за мясом. Все зроблю добре, не переймайся.
Він похитав головою, наче вона сказала щось дуже наївне, по-дитячому.
Ти не розумієш цих людей, сказав і тихо вийшов.
Оксана ще постояла, дивлячись у вікно. За вікном березень, сірий і вогкий. На гілці сидів голуб і щось вичікував. Вона втупилась у тісто і почала місити його знову.
***
Їй було пятдесят два, і зі Святославом вони прожили разом двадцять вісім років. Познайомилися у Львові, коли вона була бухгалтеркою в будівельній фірмі, Святослав щойно став начальником відділу і ще носив костюми радянського крою з широкими плечима. Вона памятала його молодим, трохи незграбним з жінками, з тою звичкою крутити ґудзик на манжеті, якщо хвилювався. Дивно, але вона закохалась саме у цю недолугість, цю теплу живу незручність.
Потім були переїзди: спочатку у Вінницю, потім у Київ. Вона кожного разу складала речі, перевозила кішку, шукала нові магазини, лікарні, знайомилась із сусідами. Святослав ріс по службі, а з кожною сходинкою ніби щось у ньому змінювалось непомітно, поступово, як берег під дощем рік за роком.
Дітей не було. Не склалося. Всі казали різне, а потім перестали говорити взагалі. Оксана це боляче пережила, але всередині себе, і знайшла якесь дивне заспокоєння. Всю свою материнську енергію вона вклала у дім: у пироги, у грядки на дачі, у квіти на підвіконні, у дітлахів сусідів, яких частувала пиріжками.
Пироги були її мовою. Вона це знала, хоча слова не шукала для цього. Як не вистачало слів, або не допомагали, вона йшла на кухню. Коли раділося теж. Тісто відчувала руками краще за рецепти або градусники. Знала, що воно готове по дотику, по теплу, по тому, як слухняно вкладається в долонях.
Святослав їв її страви двадцять вісім років. Їв, і мовчав. Тепер Оксана розуміла: вона приймала це мовчання за згоду.
***
У пятницю вона була на ногах до півночі. Замісила пиріг із яловичиною та цибулею за бабусиним рецептом з румяною шкоринкою, яка хрумтить і пахне на весь підїзд. Зліпила вареники з картоплею й сиром. Поставила холодець застигати на ранок. Приготувала салат із квашеної капусти з морквою та журавлиною. Запікала в духовці свинячу рульку з часником і ялівцем.
Святослав прийшов об одинадцятій, усе побачив і нічого не сказав. Просто пішов у спальню.
Оксана прибрала на кухні, зняла фартух та присіла на табуретку біля вікна. Випила чаю. Завтра прийдуть люди, сядуть за стіл, а вона годуватиме їх тим, що уміє найкраще. Їй це здавалося простим і зрозумілим.
Вона лягла о пів на першу й одразу заснула.
***
Гості зявились о сьомій. Було їх шестеро: Дубовик із дружиною Оленою, Левченко з дружиною Марисею і ще один чоловік, Святослав представив його як Василя Андрійовича без прізвища та посади, але з таким шанобливим тоном, що Оксана збагнула: це найважливіший.
Олена Дубовик худа жінка років сорока пяти у чорній сукні, що коштувала, певно, як Оксанина місячна зарплата. Вона оглянула квартиру, меблі, штори, Оксану і одразу оцінила все якимось миттєвим, пронизливим поглядом.
Марисю Левченко була молодша, фарбована блондинка з тоненькими бровами і парфумом, який Оксана відчула ще в коридорі. Усміхалася широко й так напоказ, ніби в неї натиснули кнопку у передпокої.
Василь Андрійович років шістдесят, міцний, з важкими руками й уважними очима. Лише він потиснув Оксані руку і сказав:
Господиня? Дуже приємно.
Оксана повела всіх у вітальню, де стіл вже був накритий. Сукно лляне з вишивкою, свічки, прибори розкладені, як памятала, холодець з зеленню, вареники горою, пиріг нарізаний, золотий з хрусткою скоринкою.
Гості розсілися. Святослав відкрив вино, яке привіз Дубовик: щось французьке з незрозумілою назвою. Налив.
Олена подивилася на стіл, сказала начебто тихо, але всі почули:
О, холодець. Давненько не бачила.
Було у тій фразі щось таке, чого Оксана не одразу збагнула як запах газу: чуєш, але ще не розумієш, що треба відчинити вікно.
Пригощайтесь, мовила Оксана. Пиріг з мясом, вареники, рулька, показала.
Рулька! Марисю переглянулася з Оленою. Боже, я рульку років пятнадцять не їла. Вона ж така жирна.
Ситна, поправила Олена й розсміялась. То був сміх такий, після якого хочеться перевірити, чи ти часом у щось не вляпався.
Чоловіки почали брати закуски. Дубовик поклав собі холодцю, скуштував, кивнув, але нічого не сказав. Левченко взяв шмат пирога. Василь Андрійович налив води й задумливо вдивлявся у стіл.
Святославе, ти ж, певно, сам не готуєш? спитала Марисю.
Ні, Оксана у нас кулінар, сказав Святослав. Тон ніби пояснював щось смішне, але цілком терпиме.
Оксано, ви, мабуть, з маленької родини? спитала Олена, підхоплюючи вілкою листочок салату. З провінції?
Зі Львова, відповіла Оксана.
Ага! Там це збереглося. Оця вся домашня їжа, пироги, холодці це ж село, в принципі. Не ображайтесь, міське життя вже таке не їсть. Дієтологи кажуть: желатин дуже шкідливий для судин.
Оксана подивилась їй у вічі.
Якщо правильно приготувати, це колаген, спокійно мовила. Для суглобів корисно.
То старі дані, відмахнулась Олена. Ми вже три роки без мяса. Лише риба і суперфуди. Святославе, ти не пробував? У нас є знайома нутриціологиня.
Святослав засміявся легко, по суті беззмістовно, як часто сміються, коли хочуть виглядати своїм.
Оксана у нас консерватор, сказав він.
Оте слово, “консерватор”, вона памятала. Воно впало на стіл як копійка, якої ніхто не підняв.
Далі Марисю сказала, що тісто на пирогах задужке, і фігури треба берегти. Олена розповіла про ресторан у центрі, де страви подають молекулярні й шеф-сеф навчався у Парижі. Далі всі перейшли на розмови про гроші й нерухомість і Оксана усвідомила: вона тут декорація, господиня для столу, яку треба, хіба що, потім ввічливо подякувати.
Вона усміхалася.
Підливала вино, виносила страви, прибирала порожнє. Питала, чи все гаразд. Ніхто не дякував.
Лише о девятій вечора Олена знову глянула на пиріг, що майже не чіпали, і промовила:
Знаєте, чесно скажу, бо ми тут свої. Уся ця їжа ну дуже провінційна. Оксано, не ображайтесь. Просто коли компанія певного рівня, це якось не те. Інший клас.
В кімнаті стало тихо. Оксана подивилася на чоловіка.
Святослав дивився у келих.
У кожного свої традиції, зрештою сказав Василь Андрійович, і в його голосі було щось таке, що Олена замовкла.
Та Святослав вже відкрив рота:
Оксано, я ж тебе просив замовити нормальну їжу. Ну от. Ти знову по-своєму.
Оксана встала, забрала кілька тарілок, вийшла на кухню. Йшла повільно несла важке. Тарілки в раковину. Постояла біля вікна. Надворі темно, ліхтар світиться, дрібний дощ.
Чула, як у вітальні знов сміялися. Потім дзенькнуло скло, ніби ставили бокал.
Оксана зняла фартух. Повісила на гачок. Потім зняла, склала акуратно і накрила стілець.
Повернулась у вітальню.
Вибачте, сказала. У мене розболілася голова. Все на столі беріть.
Ніхто особливо не звернув увагу.
***
Їжу вона склала близько першої ночі, коли гості розійшлись. Святослав ліг спати, не промовивши ні слова. Просто закрився у спальні.
Оксана поклала пиріг на великий піднос, накрила плівкою. Вареники у каструлю. Холодець у пергамент. Рульку окремо.
Усе це вона винесла на вулицю близько другої ночі. Поблизу парадного будівництво нового комплексу, і світло у вагончиках ще горіло.
Там сиділи троє будівельників, гріли руки об кружки з чаєм. Один курив, двоє просто сиділи.
Доброго вечора, сказала Оксана. Вибачте, що так пізно. Я тут принесла поїсти, якщо треба.
Вони на неї подивились, ніби вона з неба впала.
Що ж то? спитав той, що курив.
Пиріг з мясом, вареники. Рулька, холодець, але, може, його в холодильник треба.
Будівельники переглянулись.
Та ви що, встав один. Давайте, допоможемо до столу донести.
Взяли підноси, каструлю, принесли під вагончик. Один одразу розкрив плівку на пирозі, відламав шматок, і обличчя в нього таке стало, що Оксана відчула, як щось гаряче підступає у грудях.
Це ж домашнє, сказав. Божечки, домашнє.
Мама таке робила, другий взяв вареник. Точнісінько так.
Ви з того дому? кивнув третій. Це що у вас, свято якесь?
Гості були, сказала Оксана. Тільки не їли.
Дурненько. Смачна ж їжа.
Знаю, мовила вона.
Вона постояла ще хвилин зо три. Подивилася, як їдять. Справжньо, з апетитом, без церемоній. Один вже тягнувся за добавкою.
Дякуємо, промовив хтось.
Я вам дякую, відповіла Оксана.
***
Вночі не спала. Лежала на дивані в кімнаті, дивилася в стелю. У спальні було тихо Святослав, мабуть, спав.
Думала: двадцять вісім років це ціле життя. Думала про «ти знову по-своєму». Не «ти не права», не «я не згоден» «по-своєму», наче мати свій спосіб вже непробачно.
Думала про тих робітників, що їли мовчки, вдячно. Сказали правду просто: смачна їжа.
Думала: їй тут більше не раді. Не їй особисто, а оцій Оксані з пирогами, з базаром о шостій, з бабусиним рецептом. Місце давно зайняли інші речі.
До четвертої ранку рішення прийшло тихо, як вирішують іти до лікаря вже пора.
***
Вона написала Святославу коротку записку на аркуші з блокнота. Рівний крупний почерк:
«Святославе. Я йду. Не тому, що образилась. Тому що зрозуміла. Дякую за роки. Ключі на тумбочці. Оксана».
Ключі поклала поруч від дверей і пошти. Зібрала маленьку сумку документи, білизна, телефон, зарядка, готівка в гривнях з картки. Кошик із їжею не взяла чомусь це почувалося важливим: іти без своєї їжі. Як залишити частину себе і подивитися, що буде, якщо все почати з легким серцем.
Надворі близько пятої. Почало світати. Дощ скінчився, асфальт блищав у світлі ліхтарів. Вона спіймала таксі, віддала адресу подруги Ніни на іншому кінці міста.
Ніна відчинила в халаті, з розпатланим волоссям, без зайвих питань. Просто ступила у бік, впускаючи, і сказала:
Чай ставити?
Став.
Вони сиділи у Ніни на кухні, мовчки пили чай. Ніна поглядала питаюче, проте не квапила і не здала задавати порад.
Пішла? спитала, нарешті.
Пішла.
Назавжди?
Оксана подумала.
Назавжди.
Ніна кивнула. Долила чаю.
***
Перші тижні були дивними. Святослав дзвонив. Спочатку коротко: «Де ти, повертайся». Потім довше: «Поговорімо». Потім: «Ти розумієш, що робиш?». А потім дзвінки припинились.
Оксана жила у Ніни. Спали через стінку, снідали разом, іноді ввечері дивилися серіали. Ніна не давала жодних порад. За це Оксана найбільше цінувала її.
На третій тиждень Оксана взялась за справи. У бухгалтерії розумілася, тож документи на розлучення оформила сама, без зайвого галасу. Квартира була куплена у шлюбі, Святослав вирішив виплатити їй частку грошима пішла назустріч, не хотіла судів і поділу.
Гроші перерахували на її картку. Вона дивилась на ті цифри: це двадцять вісім років. Добре це чи погано, не розуміла знала лише, що на якийсь час вистачить.
Роботу почала шукати не одразу. Треба було трохи подихати. Вона гуляла годинами по Києву, зазирала у маленькі кавярні, пила каву, дивилась на людей. Їй пятдесят два, і вперше за життя ніби нарешті стала собою, що би це не означало.
Якось вона зайшла у маленьку кавярню в районі з невисокими будинками й деревами. Називалась просто: «Біля дороги». Ніякого дизайну дерев’яні столи, меню на дошці, телевізор без звуку. Але пахло гарно хлібом, свіжою випічкою, кавою.
Вона замовила чай і пиріжок з вишнями. Пиріжок був з магазинного тіста, не домашній, і це відчувалось.
За стійкою стояла жінка років шістдесяти у небесно-голубому фартусі, кругловида, із втомленою добротою.
Смачно? спитала вона.
Трохи сухувато, чесно зізналася Оксана.
Жінка зітхнула.
Знаю. Пекар звільнився на початку місяця. Беремо в сусідній пекарні, а там усе на поток. Відчутно.
Оксана помовчала.
А ви пекаря шукаєте?
Жінка подивилась уважно.
Ви вмієте?
Вмію, сказала Оксана.
***
Її звали Парасковія Петрівна. Відкрила цю кавярню вісім років тому, як вийшла на пенсію і не змогла сидіти вдома. Це була її справа, сенс і турбота, трохи збиткова у погані місяці, жива у добрі. Парасковія Петрівна вирішувала швидко, довіряючи інтуїції.
Приходьте завтра зранку, сказала. Випробуємось.
Оксана прийшла о сьомій, вдягла фартух, оглянулась. Кухня маленька, але раціональна все по місцях.
Вона зробила пиріжки з картоплею й цибулею. Булочки з корицею. Заправила дріжджове тісто на яблучний пиріг.
Парасковія Петрівна прийшла о восьмій, стала у дверях, дивилась.
Звідки ви взялись? спитала.
Із життя, мовила Оксана.
Перші клієнти спробували пиріжки о пів на девяту. Одна жінка купила два і повернулася по третій. Чоловік у будівельному жилеті взяв цілий пакет булочок: «Оце так!» сказав. Студент довго роздумував між яблучним і з картоплею, взяв обидва.
Парасковія Петрівна стояла за стійкою й рахувала.
До обіду вони обговорили умови: Оксана погодилась працювати щодня з сьомої до третьої, окрім неділі. Зарплата була не велика, але Парасковія додала: «Піде справа переглянемо».
Справи пішли.
***
За три місяці про «Біля дороги» знали на кілька кварталів навкруги. Не через рекламу її не було, а тому що люди переказували одне одному: «Там пиріжки, як у бабусі, сходи».
Оксана придумала меню по днях. В понеділок расстегай із рибою. У вівторок кулебяка. В середу житній хліб на заквасці, і черга по нього формувалась від восьмої ранку. В четвер млинці зі сметаною і варенням, особливо любили жінки, які приходили посидіти й поговорити. В пятницю великий пиріг із мясом: завжди розбирали до обіду.
На базар вона продовжувала ходити у вихідний. Не тому, що треба, а тому, що любила: вибирала яблука, нюхала, базікала з бабусями, торгувалась за домашній сир, брала олію в тієї ж продавчині.
Жила вона вже окремо орендувала однокімнатну квартиру поблизу кавярні: скромна, з вікном на тихий двір, старі, але міцні меблі. На кухню повісила лляні фіранки, на підвіконник горщик з геранню. Було затишно.
Ніна приходила раз на два тижні. Вони пили чай, і Ніна казала:
Краще виглядаєш, і дійсно читалось полегшення.
Нарешті сплю, відповідала Оксана.
Це видно.
По вечорах після роботи вона читала, дивилась фільми або просто сиділа біля вікна і прислухалась до шуму тополі у дворі. Це здавалося ціннішим за будь-який гамір.
***
Геннадія вона вперше побачила в жовтні. Він прийшов у кавярню в середу хлібного дня, але вже запізно: усе розібрали.
Запізнився? запитала Парасковія.
Запізнився, з сумом погодився. А завтра?
Хліб лише по середах. Зате пироги завтра.
Він взяв каву і пиріжок з капустою, сів до вікна, читав зношену книжку.
Наступної середи прийшов о пів на восьму взяв дві буханки. Оксана щойно виносила ще один протвинь.
О, тепер все вчасно, сказала.
Геннадій засміявся. Обличчя трохи втомлене, з усмішкою й зморшками навколо очей, які зявляються у людей, що багато жили або багато думали.
Я прийду у вівторок увечері й ночуватиму тут, щоб не проспати.
Парасковія не залишить, о восьмій закриває.
Значить, грітиму сходи.
Все почалося з жартів, хліба, сміху з дрібного, що часом найголовніше.
Геннадію пятдесят вісім. Працює інженером у проектній фірмі, живе по сусідству, розлучений сім років, діти дорослі, живуть окремо. Говорить спокійно, без поспіху.
Вони розмовляли. Спочатку біля прилавка, згодом під каву, далі вона виходила на перерву пройтися разом вулицею.
Він питав про роботу не з ввічливості, а насправді. Вона розповідала про тісто, температуру, про те, як житній хліб живе довше. Слухав уважно, не перебивав.
Якось сказала:
Один чоловік колись казав мені, що це все застаріле: пироги, холодець, домашнє
Геннадій помовчав:
Що вважати застарілим. По мені застаріло вдавати когось. От справжність не старіє.
Вона глянула на нього.
Мудро сказано.
Стараюсь, відповів просто.
***
Жіноча доля не лінійна. Оксана знала: щастя не приходить за раз, набирається потроху, як криниця після дощу: тихо, непомітно, але коли зазирнеш там уже щось є.
З Геннадієм почали зустрічатися навесні. Без поспіху, без зайвих слів. Просто якось він спитав: піти в кіно? і вона погодилась. Потім поїли в недорогому ресторанчику поруч. Він замовив суп, попросив хліба.
Хороший хліб? спитала.
Відкусив, подумав.
Ні. У тебе кращий.
Без лестощів як факт.
Вона ледь усміхнулась, але запамятала.
До того часу в кавярні вже змінилось усе: Парасковія розширила меню, додала супи та другі страви, найняла помічницю, мріяла про ще кілька столиків на літо.
Оксана мріяла про власну кавярню крихітну, на тихій вуличці, де пахне хлібом з ранку до ночі. Мрія була ще розмита, як акварель під дощем, але була.
Вона вже не поспішала. Навчилась не квапитись.
***
Святослав зявився наприкінці квітня.
Вона побачила його у вікні кавярні. Стояв на тротуарі, дивився на вивіску. Знадвору була інша людина: глибше зморшки, погляд без колишньої прямоти, як у того, хто йде невідомою дорогою.
Він увійшов.
Парасковія була у підсобці. В залі кілька відвідувачів. Оксана стояла біля прилавку.
Привіт, сказав Святослав.
Відповіла:
Привіт.
Він оглядівсь, поглянув на столи, меню, випічку. У погляді щось промайнуло то чи жаль, чи подив, вона не розібрала.
Кави хочеш? спитала.
Можна.
Налила кави, поставила на стійку. Він взяв горня, мовчки пив.
Кажуть, у тебе добре йде.
Йде.
Тебе рекомендують кажуть, найсмачніше в районі.
Я рада.
Святослав поставив горня.
У мене зараз нелегко. З Дубовиком ми розійшлись, компанія скорочується. Взагалі, все складно.
Оксана лише співчутливо глянула без зловтіхи, просто як на людину, що втомилась.
Мені шкода, що у тебе труднощі, сказала.
Я хочу, щоб ти повернулась.
У кавярні стало ніби тихіше чи їй так здалось.
Ми можемо почати все знову. Є ідеї. Може переїхати. Життя по-іншому.
Святославе.
Почекай. Я серйозно. Я розумію, що помилився, треба було інакше. Я думав про все це.
Добре, що думав.
Тобто ти мене чуєш.
Склала руки на прилавку.
Чую. Скажи, ти памятаєш, як тоді у суботу, я вийшла на кухню, а ти сказав при всіх: «Ти знову по-своєму»?
Він помовчав.
Памятаю.
Не сказав «вона має рацію» чи «добра їжа», а просто «знову». В цьому «знову» було двадцять вісім років.
Святослав опустив очі.
Я нервував. Важливі люди, я хотів, щоб
Важливі, повторила Оксана. Я памятаю. А ті робітники, що їли мій пиріг тієї ночі у спецовках, теж важливі люди. Просто ти їх не знаєш.
Він підняв погляд.
Я не розумію тебе інколи.
Я знаю, без гіркоти. Це і є відповідь.
За стійкою зашуміла кавомашина. Зайшли двоє нових клієнтів. Оксана глянула на них, потім на Святослава.
Мені треба працювати.
Оксано.
Я не серджуся і не тримаю зла. Але не повернусь. Не тому, що ображена. Тому, що тут моє місце. Вперше за стільки років.
Він подивився ще кілька секунд, кивнув повільно, як кивають, коли треба прийняти те, що прийняти не хочеться.
Добре, сказав.
Намотав куртку на руку, пішов до дверей. На порозі зупинився.
Ти добре виглядаєш, мовив простовато, як зауваження.
Дякую, відповіла.
Двері зачинилися.
***
Вона обслужила відвідувачів: один узяв хліб і расстегай, другий поцікавився супом. Пояснила, що суп з дванадцятої.
Потім пішла на кухню. Налила склянку води. Постояла біля плити, подивилась на годинник початок одинадцятої. Пора ставити тісто на завтра.
Взяла борошно, відміряла. Додала закваску з баночки, живу, пухирчасту, яку годувала щодня, як щось надважливе.
Руки самі знали, що робити.
***
Ввечері Геннадій зайшов о третій, саме до кінця її зміни. Іноді він так приходив без попередження.
Як день? спитав.
Дивний, мовила.
Розкажеш?
Вийшли у двір. День яркий, весняні тіні довгі, дерева шумлять натхненно.
Приходив мій чоловік. Колишній.
Геннадій не спинився.
І що?
Хотів, щоб я повернулась.
Відмовила.
Відмовила.
Помовчав.
Не боляче?
Оксана обдумала.
Не так, як думала. Шкода його стало трохи прийшов, а там пусто.
То він сам вибрав.
Сам. Але все одно шкода.
Кивнув. Такий кивок, яким кажуть: «Я розумію й поважаю твої почуття».
Знаєш, сказав Геннадій, давно хотів сказати твої руки це не тільки про хліб. Там щось більше. Ти розумієш?
Оксана косо глянула.
Ніби так.
Добре. Хотів, щоб ти знала.
Пішли далі мимо дворів, лавок із пенсіонерами, дитмайданчика, де галасували діти. Небо світле, високе, хмари рідкісні.
Геннадію, сказала.
Так.
Рік тому я чекала, коли мене оцінять, скажуть гарно, молодець. Потім перестала чекати і стало легше.
Оцінюй себе сама.
Правда. Тільки пізно зрозуміла.
Ніхто не запізнився, сказав. Дехто взагалі не доходить.
Оксана усміхнулася сама до себе.
***
Кавярня «Біля дороги» на літо працювала на повну. Виставили літні столики завжди зайняті. Парасковія Петрівна вела переговори за суміжне приміщення, мріяла про розширення. Оксані запропонувала частку. Оксана думала недовго сказала: так.
То була проста жіноча мудрість, не з книжок своя: не бійся робити те, що умієш добре. Не ховай. Не вибачайся. Знайди місце, де це треба, і залишайся.
Вона залишалась.
***
Одного вечора у червні, коли вже тепло і вікна відчинені, вона сиділа на кухні, щось нотувала у блокноті: не щоденник, а так, думки, іноді рецепти завжди так робила.
За вікном шумів тополь, на підвіконні цвіла герань. У холодильнику стояла закваска у банці і чекала.
Вона написала: «Дивно у житті найкраще починається тоді, коли здається, все скінчено».
Закреслила.
Написала інакше: «Пиріг виходить гарний, коли не квапишся».
Посміхнулась. Закрила блокнот.
***
У неділю зранку подзвонила Ніна.
Ну що, як воно?
Добре. Сплю до восьмої.
До восьмої? Супер. Рада за тебе.
Приїжджай. У мене пиріг печеться.
З чим?
З яблуками і корицею.
Їду, сказала Ніна і кинула слухавку.
