**Щоденник Оксани**
Коли я виходила заміж за Дмитра, була впевнена: це назавжди. Я його обожнювала, намагалася бути ідеальною дружиною – такою, на яку завжди можна покластися.
Я – з тих, кого неможливо не любити. Добра, щира, завжди готова допомогти. Навіть свекрусі, Марії Іванівні, я не відмовляла. Вона подзвонить, почне жалітися на біль у спині – і я вже біжу до неї: прибираю, готують, купую продукти.
“Яке ж щастя, що ти в нас, Оксанко, – зітхає вона. – Мій син – не помічник, від нього й не чекаю нічого. Та й хлопці всі такі! Завжди мріяла про доньку, а доля подарувала мені тебе.”
Мені було приємно. Я старалася ще більше, щоб не розчарувати її. І Марія Іванівна мала рацію: Дмитро справді нічим не допомагав. Ні вдома, ні матері.
Але справа була не тільки в цьому. Він вважав, що господарство – не його клопіт. Я, звісно, не заперечувала, мені подобалося створювати затишок. Але проблема була в іншому: сам він не робив нічого, але постійно знаходив до мене нарікання. То підлога недостатньо чиста, то борщ несолодкий.
З часом претензії посилилися. Почав дорікати, що я забагато витрачаю на себе, хоча це було неправдою. Я заробляла сама й ніколи не просила в нього грошей.
“Скільки твій манікюр коштує?” – з їдкою запитував.
“Чотириста гривень”, – тихо відповідала я, наче виправдовуючись.
“Кожного місяця! – обурювався він. – А могли б на машину збирати!”
“Але ж ти витрачаєш на тренажерний зал”, – боязко зауважувала я.
“Це інше! Спорт – це здоров’я! А твій лак – марнотратство!”
Нарікання росли, як сніжна куля. Потім йому не сподобалося, що раз на місяць я бачуся з подругами в кав’ярні. Нічого особливого – просто зустрічі, але й це його дратувало.
“Навіщо тобі блукати по кафе без чоловіка? – бурчав він. – Сиди вдома!”
Я – людина неконфліктна, але навіть мій ангельський терпець одного дня урвався. Сварки стали щоденними, взаєморозуміння зникло. Через три роки шлюбу я вирішила на розлучення. Дмитро спротивлявся, але не тому, що хотів зберегти сім’ю, а тому, що звик, щоби все було так, як хоче він. А я більше не могла.
Розлучення відбулося. Як тільки Дмитро забрав речі, подзвонила Марія Іванівна:
“Оксанко, як же так? Чому одразу розлучення?”
Я зітхнула. Обговорювати це з колишньою свекрухою було останнім, що мені хотілося. Але все ж відповіла:
“Це не одразу, Маріє Іванівно. Все до цього йшло. Я намагалася, але Дмитро не йшов на компроміси. Його вічні докори… Я втомилася.”
“Але ж ви така гарна пара! – ледь не ридала вона. – І я тебе так люблю! Як же я тепер без тебе?”
Я розуміла, що зараз сама потребую підтримки, але Марія Іванівна, як завжди, перевела розмову на себе.
“Чому без мене? – м’яко сказала я. – Ми ж можемо спілкуватися. Розлучення з Дмитром не означає, що я перестану вам допомагати.”
“Ох, Оксанко, яка ж ти золота! – зраділа вона. – Значить, не прощаємося?”
“Звісно, ні.”
Розлучення далося мені нелегко. Дмитро не міг змиритися, що його кинули. Він, який вважав себе ідеальним чоловіком, був уражений. Але з часом все заспокоїлося. Я зітхнула з полегшенням – жалю не було. Він так вимотав мене, що почуття давно згасли. А колись він здавався мені мрією. То він прикидався, то я дивилася на нього через рожеві окуляри.
Я почала нове життя. Дмитра заблокувала скрізь, щоб не намагався втручатися. Він і не намагався, а от Марія Іванівна відпускати мене не збиралася.
Через тиждень після розлучення вона подзвонила:
“Оксанко, привіт! Як справи?”
“Нормально, – відповіла я. – А у вас?”
Питання було з вічливості, але вона саме його й чекала.
“Ой, погано, Оксанко! Тиск скаче, ледве ходжу. Попросила Діму привезти ліки, а він відмовився! Не знаю, як до аптеки дістатися…”
Я зрозуміла натяк. Була доброю і не могла залишити жінку в біді.
“Я привезу, Маріє Іванівно. Напишіть, що потрібно.”
“Ох, рятівнице моя! – скрикнула вона. – Знала, що на тебе можна покластися!”
Мені довелося відкласти справи, купити ліки й поїхати до неї. Там я, як завжди, випила чаю, вислухала скарги й поїхала лише через дві години.
Але надія на те, що свекруха буде турбувати мене рідше, виявилася даремною. Вона почала звертатися до мене постійно: то продукти потрібні, то прибрати, то ще щось. Одного разу попросила відвезти її до торгового центру, і тут я не витримала.
“А чому Дмитро не може допомогти?” – запитала я.
Марія Іванівна щось невиразно пробурчала, і мені стало соромно. “Їй же важко, а я чіпляюся”, – подумала я.
Так я бачилася з нею частіше, ніж з власною матір’ю. Вона дзвонила несподівано, вимагаючи допомМарія Іванівна знову подзвонила через три дні, але я вже не підняла трубку.
