Отже, був такий випадок. Христина Довженко дізналась про татову коханку зовсім випадково – прогуляла школу через те, що супроводжувала подругу Оксану до майстра татуювань. Йти у торговельний центр в шкільній формі не комільно, тому вона заскочила додому переодягтися. Коли Христина втягувала джинси, у дверях повернувся ключ, і вона завмерла, ледве утримуючи рівновагу на одній нозі, бо друга застрягла в штанині. Їй навіть спало на думку, що це грабіжники, але потім почула татовий голос – схоже, з кимось розмовляв по телефону.
“Зараз візьму форму та від’їжджаю, не можу ж сказати, що був на тренуванні, коли моя спортивна сумка під ліжком лежить.”
Христина була не права – це не був телефонний розмову, тато записував голосове, бо через кілька хвилин вона почула жіночий голос:
“Коханьку, як я за тобою сумувала, не дочекаюся… До речі, приготувала твої улюблені вареники, тому поспішай, а то прохолонуть. Цілую міцно-міцно!”
Сенс почутаго дійшов до неї пізніше – спочатку вона впізнала той голос: це була тітка Леся, татова колега й паралельно сестра маминої подруги, що часто гостила у них. Христині вона подобалася: тітка Леся була не такою, як інші дорослі – не вдавала, що знає як жити правильно, полюбляла веселощі та слухала сучасну музику, а не ті плаксиві пісні, що любили її батьки. І тільки коли Христина замислилась, чому тітка Леся записує татові голосові, до неї дійшов зміст почутих слів.
У цю мить ключ знову повернувся, і в квартирі затихло. Христина опустилась на ліжко й ще раз прокрутила в думках слова тітки Ліси – ні, їй не привидилось, у її батька й справді зв’язок з іншою жінкою. І що тепер робити? Сказати мамі чи ні? І як тепер поводитись із татом і цією жінкою?
Так нічого й не вирішивши, вона побігла на зустріч із подругою – та вже п’ять повідомлень надіслала. Вони обидві так чекали цього походу – цілий місяць вибирали, що набити, а подруга ідеально навчилась підроблювати маминий підпис. Але тепер у неї зовсім не було настрою.
“Христусю, та що з тобою?” – не відставала від неї подруга. – “Чого надулась? Теж хочеш татуювання? То давай я мамин підпис підроблю, яке там діло!”
Як би було чудово хоч з кимось поділитися цією шокуючою новиною, поділити відповідальність, але казати про таке навіть подрузі вона не могла. Тож Христина вдала, що справа справді в татуюванні.
Наступні два тижні вона не могла вчитися, не ходила гуляти з подругами, уникала розмов із мамою і грубила татові. Що робити далі, вона не знала. Одного разу ледь не розповіла мамі, та та почала лаяти Христину за двійку з хімії, і розмови не вийшло – страшенно посварились. А ввечері мама прийшла до неї в кімнату з шоколадним еклером, який Христина обожала, і сказала:
“Перепрошую, кіцю, що накричала на тебе. Знаю, це непедагогічно. Просто я так переживаю через твої іспити! Так хочу, щоб у тебе все було добре…”
“Мамо, ну що ти знову починаєш – складу я ці іспити! Цей еклер – мені?”
“Звісно, тобі. Миримось? Не терплю, коли ми сваримось!”
Христина взяла еклер, чмокнула маму в щічку й пообіцяла собі – ні за що не завдасть мамі такий біль. Якщо вона так переживає через їхню дурну сварку, то що буде, коли дізнається про тата? Потрібно було щобось робити, аби вона ніколи нічого не дізналась.
І Христина мимоволі стала татовою спільницею: прикривала його, коли затримувався на роботі, нагадувала про сімейні свята й мамині прохання, відволікала маму, якщо йому хтось дзвонив. При цьому ігнорувала будь-які його прохання, грубила йому й взагалі ледве стримувалась, аби не вилити все, що про нього думає.
А потім все якось налагодилось: тато почав повертатись вчасно, Христина склала іспити й перейшла у десятий клас, і вся ця історія забулась як страшний сон. До того ж вона познайомилась із Марком – він був на два роки старший, навчався на першому курсі юрфаку й грав на гітарі. Ввечері вони гуляли компанією, але все частіше якийсь момент відокремлювались і й
Три години потому на її передпліччі гордо червоніли слова «Любов сліпа», а вона, видаливши Мироновий номер, вирішила, що більше ніколи не дозволить собі бути обдуреною. Відчуття полум’я на шкірі від тату було схоже на її нове життєве кредо: щоб не боліло, треба спалити містки першою.
Можливість виправити помилку.