— Мамо, може, нехай бабуся піде та заблукає? Так усім буде краще, — викликаюче сказала Оксана.
— Оксанко, не забудь двері замкнути, — втомлено відповіла мати, підводячись із-за столу.
— Мам, ну скільки можна? Тепер ти все життя мені нагадуватимеш? — образилася п’ятнадцятирічна дівчина.
— Не все життя, а поки з нами живе бабуся. Якщо вона вийде на вулицю, то заблукає і…
— І помре під парканом, а ми будемо жити з почуттям провини… Мамо, а може, і нехай? — Дівчина підняла брови.
— Що «нехай»? — не зрозуміла мати.
— Нехай піде та заблукає. Ти ж сама казала, що втомилася з нею возитися.
— Як ти можеш? Вона мені свекруха, не рідна людина, але для тебе рідна бабуся.
— Бабуся? — Оксана звузила очі, як це робила, коли злилася. — А де вона була, коли її синочок нас кинув? Коли відмовлялася зі мною сидіти? Зі своєю рідною онукою? Вона тебе не шкодувала, коли ти бралася за все, щоб заробити зайву гривню… Тебе ж і звинувачувала, що чоловік пішов…
— Замовкни негайно! — скрикнула мати. — Даремно я тобі все це розповіла. — Вона зітхнула. — Погано я тебе виховала, якщо в тобі немає жалю до ближнього, до рідної людини. Мені страшно. Коли я постаріюся, ти теж так до мене ставитимешся? Що з тобою? Ти ж завжди була доброю дитиною. Не могла пройти повз бездомного кошеняти чи цуценяти, усе додому тягла. А бабуся — не цуценя…
— Мамо, іди на роботу, запізнишся. Я обіцяю, що двері замкну. — Оксана провинувато подивилася на матір.
— Гаразд, а то ще наговоримо одне одному… — Але мати не рушила з місця.
— Мам, вибач, але на тебе дивитися боляче. Шкіра та кістки. Тобі всього сорок, а ходиш, згорбившись, як стара, ледве ноги переставляєш. Завжди втомлена. Чого ти так на мене дивишся? Хто тобі правду скаже, як не рідна донька? — Оксана не помітила, як знову підвищила голос.
— Дякую. Стежи, щоб вона газ не вмикала й воду у ванній.
— Ось бачиш, я ж кажу — сидимо з нею, як прив’язані. Ніякого життя. Мамо, давай віддамо її у будинок для літніх. Там буде під наглядом. Вона ж нічого не розуміє…
— Знову почала? — різко перебила мати.
— Усім буде краще, і їй перш за все, — не помічаючи матчиного роздратування, продовжила Оксана.
— Більше не хочу тебе слухати. Нікуди я її не віддаватиму. Скільки їй залишилося? Нехай вдома…
— Та вона нас із тобою переживе. Іди на роботу. Я нікуди не піду, двері замкну, обіцяю, — злісно повторила дівчина.
— Вибач. Я на тебе навалила… Усі гуляють, а ти вартуєш бабусю.
Вони розмовляли, не звертаючи уваги на відчинені двері до кімнати бабусі. Вона, звісно, все чула, але навряд чи розуміла — і забуде за хвилину.
Мати пішла на роботу, а Оксана зайшла у колишню свою кімнату, де тепер жила бабуся.
— Ба, хочеш чогось? — спитала вона.
Погляд старої був порожнім.
— Ходімо, я дам тобі цукерку, — Оксана допомогла бабусі встати й повела на кухню.
— А ти хто? — бабуся втупилася на неї безтямним поглядом.
— Пий чай. — Дівчина зітхнула й поклала перед нею цукерку.
Бабуся дуже любила солодке. Вони з мамою ховали від неї цукерки, видавали по одній до чаю. Оксана дивилася, як стара розгортає яскравий папірець. Крізь рідке сиве волосся проглядала бліда шкіра голови. Дівчина відвернулася.
Колись бабуся фарбувала волосся, укладала його у пишну зачіску. Яскраво підфарбовувала губи, малювала брови дугою. Оксана пам’ятала солодкуватий запах її парфумів. На бабусю завжди звертали увагу чоловіки — доки вона не почала втрачати розум.
Дівчина не розуміла, що відчуває до неї: жаль, досаду, неприязнь? Короткий дзвінок у двері відволік її.
— Мама, мабуть, щось забула. — Оксана пішла відчиняти.
Але на порозі стояв її друг, старшокласник Максим. Мати не схвалювала їхньої дружби, тож він намагався приходити, коли її не було вдома.
— Привіт. Чого так рано? Мама тільки пішла, — шепотом сказала Оксана.
— Знаю. Вона мене не помітила.
— Ірочко! — почувся з кухні голос бабусі.
— Хто така Ірочка? — спитав Максим.
— Так вона маму називає й вважає її своєю донькою. Зараз я відведу її у кімнату. Іди у ванну й сиди тихо. У неї сьогодні «просвітлення». — Оксана підштовхнула хлопця до дверей.
— Там нікого нема. — Дівчина увійшла на кухню й побачила порожню чашку й цукерковий папірець на столі.
— Я чаю хочу, — сказала бабуся.
— Але ж… — Оксана зрозуміла марність пояснень.
Стара швидко все забувала, особливо те, що сталося нещодавно. Зате добре пам’ятала давнє минуле. Часто плутала, не впізнавала їВона обняла бабусю міцніше, відчуваючи, як у її серці з’являється щось нове — не лише жаль, а й розуміння того, що справжня любов іноді ховається за втомою, за забутим фантиком, за дверми, що ніколи не були замкнені.
