«Галинко, може, Оксана й має рацію? У них сім’я, скоро дитина з’явиться. Як це виглядатиме, що ти з ними живеш?» — сказала мені мама. «А чому я маю щось думати? Ця квартира така ж моя, як і її!» — відповіла я, але в душі відчула, як образа й сумніви стискають серце. Ця розмова з мамою стала останньою краплею. Жити з сестрою та її чоловіком у одній квартирі ставало дедалі важче, і я почала замислюватись, як нам усім знайти спільну мову.
Ми з Оксаною — сестри, і квартира, де ми живемо, дісталась нам від бабусі. Вона велика, трикімнатна, у самому центрі міста — справжній скарб. Бабуся заповіла її нам обом, щоб ми ділили порівну. Коли Оксана вийшла заміж за Дмитра, вони переїхали сюди, а я тоді жила в іншому місті, орендувала житло й не заперечувала. Але рік тому я повернулась: моя робота перейшла на дистанційний формат, і я вирішила, що немає сенсу платити за оренду, якщо в мене є своя частка у квартирі.
Спочатку все було добре. Оксана й Дмитро — хороші люди, ми з сестрою завжди ладнали. Я старалась не заважати: займала одну кімнату, допомагала з прибиранням, купувала продукти. Але коли Оксана завагітніла, атмосфера почала змінюватись. Дмитро частіше натякав, що мені, мабуть, варто подумати про переїзд. «Галю, ти ж молода, можеш знайти щось своє», — казав він з посмішкою, але я відчувала в його словах прихований натяк. Оксана мовчала, але я бачила, що вона з ним згодна.
Мама, дізнавшись про напругу, стала на їхній бік. «Галинко, у них сім’я, дитина буде. Їм потрібно більше простору. А ти одна, тобі легше», — твердила вона. Я не могла повірити своїм вухам. Легше? Ця квартира — моя за правом, я маю на неї таку ж частку, як Оксана! Чому я маю поступитись лише тому, що в них буде дитина? Я теж хочу жити у своєму домі, будувати своє життя. Але мамині слова зачепили мене. Може, я справді егоїстка? Може, варто піти, щоб не псувати їхнє сімейне щастя?
Жити разом ставало все важче. Оксана почала дратуватись через дрібниці: то я надто голосно ввімкнула музику, то зайняла ванну, коли їй це було потрібно. Дмитро якось сказав, що з дитиною їм знадобиться моя кімната для дитячої. Я намагалась говорити спокійно: «Люди, давайте домовимось. Квартира спільна, я не проти допомогти, але виганяти мене — це несправедливо». Оксана зітхнула: «Галю, ми не виганяємо. Але ти ж розумієш, нам буде тісно». Я розуміла, але почувалася, ніби мене загнали в кут.
Я вирішила поговорити з мамою ще раз. «Мамо, чому я маю піти? Це мій дім, я теж хочу тут жити. Чому Оксана з Дмитром не шукають своє житло?» Мама відповіла, що вони молоді, у них скоро дитина, а я «ще встигну влаштуватись». Але мені вже 29, я не дитина, у мене своє життя, свої плани. Я працюю, плачу за комуналку, купую продукти. Чому моя частка у квартирі раптом стала менш важливою?
Я почала думати, як вирішити цю ситуацію. Продати свою частку? Але я люблю цю квартиру, тут минуло моє дитинство й юність. До того ж, продати частку у спільній квартирі складно, а Оксана з Дмитром навряд чи зможуть її викупити. Орендувати житло самостійно? Це можливо, але тоді всі мої заощадження підуть на оренду, а мрії про подорожі чи авто відкладуться на роки. Я запропонувала сестрі поділити квартиру юридично, щоб у кожної була своя частина, але вона відмовилась: «Галю, це ж нерозумно, ділити одну квартиру. Краще живи своїм життям».
Ці слова вразили мене найбільше. Своїм життям? Невже ця квартира — не частина мого життя? Я почала почуватися чужою у власному домі. Оксана й Дмитро вже планують, де стоятиме дитяче ліжко, а я сиджу у своїй кімнаті й думаю, що робити далі. Мама дзвонить майже щодня, переконує поступитись. «Галю, сім’я — це найголовніше. Подумай про племінничку чи племінника», — каже вона. Але я теж хочу бути частиною цієї сім’ї, а не відчувати себе зайвою.
Учора я розмовляла з подругою, яка працює юристом. Вона порадила оформити чітку угоду про користування квартирою або навіть поділити її через суд, якщо ми не знайдемо компромісу. Але я не хочу доводити до судових розглядів — це ж моя сестра, моя родина. Я запропонувала Оксані й Дмитру інший варіант: я готова платити більше за комуналку й взяти на себе частину ремонту, якщо вони перестануть тиснути на мене. Вони пообіцяли подумати, але я бачу, що їм це не до вподоби.
Тепер я в роздумах. Може, мама має рацію, і мені варто піти заради їхнього щастя? Але тоді я відчуваю, що зраджую себе. Ця квартира — не просто стіни, це спогади про бабусю, про наше дитинство з Оксаною. Я не хочу її втрачати. Я вірю, що ми знайдемо рішення: може, поділимо кімнати, складемо графік, щоб усім було комфортно. Я хочу, щоб моя майбутня племінничка чи племінник росли в любові, а не в сварках.
Ця ситуація навчила менеІ тоді я зрозуміла, що іноді щоб зберегти родину, треба спершу знайти в собі відвагу відстояти своє.
