Така собі історія про невісточку, що мріє про дитину, а хто платитиме — знову ж я?
Іноді здається, що я живу не в реальності, а в якомусь гротескному спектаклі. Мій син, дорогенький чоловік, ніби повернувся у п’ятий клас, де за нього все вирішують. А його дружинка — як головна режисерка цього вистави, керує їхнім життям, а за кулісами стою я — з гаманцем у руках, готова в будь-яку мить підхопити. Тільки сили вже не ті, а вимог до моєї витримки — все більше.
Вони живуть разом ще з часів до весілля. Спочатку син мешкав у мене, а його майбутня дружина знімала кімнату з подругою. Коли зайшлося про шлюб — зняли квартиру удвох. Я не втручалася, не лізла — нехай будують своє життя, як уміють. Помагала грошима, коли просили. Ми ж не олігархи, але я розуміла: молоді, важко, сама колись через це пройшла.
Але ось що не вкладається у моїй голові — їхній план завести дитину саме зараз. Ні постійної роботи, ні власної оселі, ні заощаджень. Зате гучні заяви — “час не чекає”, “після тридцяти народити буде важче”, “якось викрутимося”. І, як завжди, син киває, погоджується, наче під гіпнозом. Дивлюсь на нього — і не пізнаю. Де твій розсудок, сину? Де твоя доросла позиція? Чому ти знову дозволяєш іншим вирішувати за тебе?
Працює він, так, але на такій роботі, де зарплату можуть затримати або скоротити без попередження. Влаштувався вже разів п’ять, як мінімум. Завжди щось не так: то начальство підводить, то фірма розвалюється. У невістки і вовсе копійки. А ще вони вже кілька разів міняли квартиру. Поки самі — ще як abnormální. А з малюком на руках? З переїздами, зборами, коробками та криками серед ночі? Хто це витримає?
Я намагалася з ними поговорити спокійно. Кажу: “Поживіть для себе, стабілізуйтеся, накличте, обулаштуйтеся, а потім — дитину”. Та ні. Все вирішено. Їй терміново треба. А син, наче зачарований, — “звісно, давай”. І виходить, що я маю готуватися не лише до ролі бабусі, а й другої матері для цієї дитини? Допомагати — це святе, я розумію. Але в мене теж не вічна молодість і не безмежні ресурси.
А якщо вони не впораються? Якщо через пару місяців виявиться, що платити за оренду нічим, а на підгузки грошей немає? Хто буде “крайнім”? Звісно, я. Бо відмовити рідному синові та онукові я не зможу. І це лякає. Бо я вже втомилася жити на межі — у мене свої проблеми, витрати, здоров’я, зрештою. Я ж не залізна.
А невісточку… вона каже з усмішкою, майже весело: “Якось виживемо”. І це “якось” у неї звучить так легко й безтурботно, ніби йдеться про вихід у парк, а не про народження нової людини. А у мене все всередині стискається — ну чому ж не подумати, не зважити, не порахувати?
Я не ворог дітям. Я не проти онуків. Я мрію про те, аби понянчити, навчити, розказати казку. Але хочу, щоб це було в любові, достатку та усвідомленості. А не в хаосі та боргах. Хочу, щоб мій онук не почувався тягарем, щоб у нього було все — від ліжечка до теплої одягу. Щоб він ріс у впевненості, що тато з мамою впораються. А не в душевленні, що все тримається на бабусі.
Дивлюсь на них і думаю: якби вони відтермінували на пару років — все могло б бути інакше. Знайти гарну роботу, назбирати, зняти краще житло або навіть взяти іпотеку. Адже можна ж жити розумом, а не на “авось”? Але в цій родині, схоже, прийнято спочатку стрибати, а потім шукати парашута. І нехай хтось інший витягує з біди.
Я мовчу. Розумію, що мої слова влізуть у одне вухо — і вилетять з іншого. А десь глибоко всередині я вже готовлюся. Готовлюся до безсонних ночей, нових витрат, відповідальності, якої не просила, але, швидше за все, понесу. Бо коли в родині з’являються діти, жертвувати собою доводиться тим, хто старший. Бо любов — це не лише радість, а й жертва. І ще — величезне бажання, щоб хоч хтось у цьому ланцюжку колись таки подорослішав…
