Весь цей час мріяла про щастя, будувала плани на майбутнє, а отримала лише приниження!
Мене звати Олена Кравченко, і я живу в модному місті Львів, де затишні вулиці приховуються у тіні старовинних будинків. Я зустріла його знову на зустрічі випускників — через 20 років. Сергій стояв переді мною, трохи ширший в плечах, із неслухняним волоссям, але очі його — великі, глибокі, повні тієї ж самої туги — наскрізь проникали мене, як в юності. Він запросив мене на танець, як тоді, коли ми були парою. Я відчула його тепло, його подих, його силу — і моє тіло затремтіло, ніби час повернувся назад. Тієї ночі він знову з’явився у моїх снах, і я зрозуміла, що стара любов не померла.
Чому ми розлучилися? Не пам’ятаю. Три роки ми жили, як чоловік і жінка, будували плани: будинок із садом, невеличкий магазин квітів і свічок, придумували імена дітям — Марійка, Ілля… А тоді він зник — без слів, без сліду, залишивши мене з пустотою. На зустрічі, після кількох келихів вина і танців, ми обидва знали: це шанс почати спочатку. Через півроку я переїхала до нього в Київ, у його дім. Його дружина померла, а я так і не знайшла того, з ким могла б побудувати родину. Спочатку все було добре, але мрії про щастя обернулися кошмаром.
Я хотіла любові, а отримала тільки приниження. У Сергія було двоє синів — 16 і 18 років, Артем та Кирило. Я не прагнула стати їм матір’ю — це було б дивно. Я лише хотіла дружби, взаєморозуміння, щоб вони прийняли мене у своє життя. Я намагалася всіма силами: оточувала їх турботою, готувала, купувала подарунки, поступалася задля миру в домі. Але замість тепла отримувала лише холод. Все ставало гірше, коли приїжджали родичі їхньої покійної матері. Я поважала їх, як могла, — вони ж були частиною сім’ї. Але кожен їхній візит перетворювався на випробування: вони дивилися на мене, як на чужу, і я почувалася тінню.
Мені було 38, я не звикла до нового міста, до чужих людей, до їхнього дому. Постійні спроби догодити всім виснажували мене. Я задихалася від безладу, який залишали хлопці, від їхньої байдужості. Старший, Артем, почав приводити свою дівчину, поки я була на роботі. Вони валялися в нашій спальні, на нашому ліжку, бруднили простирадла. Вона користувалася моїми кремами, гребінцем, тапочками, трощила кухню так, що я годинами мила сліди її хаосу. Молодший, Кирило, вічно нарікав: то одяг, що я йому купила, не той, то їжа не як у мами. «Ти просто домогосподарка, сидиш удома, нічого не робиш», — кидав він мені в обличчя. Я терпіла, доки могла. А коли намагалася поговорити з Сергієм, він відмахувався, ніби мої слова — порожній звук.
Я мріяла подружитися з сусідами — кажуть, вони ближчі за родичів. Але і тут мене чекало розчарування: всі тільки й говорили, якою ідеальною була його покійна дружина. А я? Я жива, я любила його всі ці роки, залишила все — роботу, місто, звичне життя — заради нього і його сім’ї. Вирішила: якщо народжу дитину, все зміниться, мене почнуть поважати. Але коли я заговорила про це, Сергій відрізав: «У мене є діти, більше не хочу». А я? Я залишилася з порожніми руками, з мрією про материнство, яку він розтоптав.
Після того все пішло під укіс. Сергій змінився — він уже не був тим хлопцем із моєї юності. Життя виїло в ньому тепло, і він дивився на мене з роздратуванням. Знаходив у мене вади, чіплявся, як і його сини. Я намагалася з останніх сил, але все було марно. Чаша терпіння тріснула, коли я повернулася з роботи й побачила дівчину Артема в моєму халаті. Вона ходила по будинку, наче господиня, а це було моє — особисте, як білизна, яку вона могла надягати поза моєю спиною! Я стрималася, тихо сказала: «Не чіпай моїх речей, будь ласка». А вона розсміялася мені в обличчя: «Та ладно, не психуй!» За що вона мене так? Я годувала її, прибирала за нею, як за своєю, а вона плюнула мені в душу.
Я зірвалася, вибігла з кімнати. Сергій вискочив із кухні, червоний від злості, і накинувся на мене з криками. Я стояла, онеміла, не вірячи своїм вухам. Він обзивав мене лінтяйкою, кричав, щоб я забиралася з його дому, кидав у мене речами — чашкою, книгою, що під руки потрапило. Сльози застилали очі, я схопила сумку і вилетіла на вулицю в чому була. Сіла на перший потяг до Львова, до батьків. Вранці він надіслав мої речі кур’єром — холодно, без записки, як сміття.
Час лікує, кажуть. Я намагаюся не думати про це. Біль вщухає, але рана залишається. Я вірю, що знайду когось, хто полюбить мене — справжню, з моїми мріями і шрамами. Сергій був моєю першою любов’ю, але не долею. Я хотіла щастя, а отримала осколки. Тепер я в рідному Львові, серед знайомих вулиць, і вчуся дихати наново, сподіваючись, що попереду мене чекає світло, а не нові образи.
