Йому сніться, немов у тумані: діти виросли, але забули, що щастя — це родина
Мені шістдесят один. Ми з чоловіком прожили разом більше сорока років — у бідності й достатку, крізь сльози й сміх. Усе в нас було. А тепер, на заході наших днів, лише одне заповітне бажання — няньчити онуків. Вчути тупіт маленьких ніжок, побачити їх схожими на сина чи доньку, пригорнути, передати тепло, яке так хоче віддати моє материнське серце. Але, здається, це мрія так і залишиться недосяжною…
Нашому сину Олегові — вже тридцять п’ять. Він розумник, головний програміст у великій міжнародній компанії. Заробляє добрі гроші, купив розкішну квартиру у центрі Києва, тепер збирає на авто своєї мрії. Допомагає нам — і морально, і матеріально. Ми ним пишаємося. Але щоразу, як я займаю тему родини, він відмахується, ніби від набридливої мухи.
— Мамо, я живу для себе. Не одружуватимусь і дітей не хочу, — сказав він якось у день свого народження, коли я, наївна, знову почала мріяти вголос про онуків.
Тоді я ледве стримала сльози. У очах потемніло, ніби хтось вимкнув світло. Чоловік намагався мене втішити — мовляв, ще все може змінитися. Але я відчуваю: не зміниться. Він занадто міцно вчепився у свою свободу та комфорт.
І якби лише Олег. Та ж історія з нашою донькою Соломією. Хоча вона з дитинства була такою господарською, турботливою… Ми з чоловіком тоді не сприйняли серйозно її слова у п’ятнадцять років — «я не вийду заміж і дітей не буду». Ну, підлітки, вік такий. Хто слухає?
А тепер Соломії — двадцять дев’ять. Гарна, розумна, успішна. Чотири роки живе з хлопцем, а весілля все немає. Я вже й з нею, і з її парубком говорила: може, час уже оформити стосунки? А вони лише посміхнулися.
— Мамо, ти в якому столітті живеш? Зараз штамп у паспорті нікому не потрібен. Ми й так щасливі.
А коли я почала обережно згадувати про дітей, вона різко відповіла:
— Мам, у мене зараз кар’єра. Проєкти, зустрічі, відрядження. Мені не до пісочниць та безсоння.
Я намагалася пояснити, що молодість не вічна. Що жіночий організм влаштований так, що народжувати краще до тридцяти. Та вона слухати не захотіла. Сказала, що не зобов’язана відповідати чиїмсь очікуванням. Що щастя — не в родині, а в тому, щоб бути собою.
А у мене — ніби ніж по серцю. Я ж не чужа. Я ж мати. Я ж не ворог. Я не вимагаю багато. Я просто хочу погойдати онуків. Розповісти їм казки, які колись казала своїм дітям. Спекти пиріг з вишнями. Але мені навіть шансу не залишають. Вони не просто не хочуть дітей — вони не хочуть сім’ї, шлюбу, того, чому ми з батьком вчили їх все життя.
Нещодавно ми з Соломією сильно посварилися. Прийшла до мене на чай, а мені перед тим подруга дзвонила, хвалилася, що стала бабусею удруге — її доньці лише двадцять шість, а вже друга дитина. А моя… мовчить, ніби я сторіння.
Я не втрималася. Сказала їй, що у її віці у мене вже двоє дітей було, що я носила вас у колясці вулицями й співала колискові вночі, що це й є справжнє щастя. Вона спалахнула, відкинулася на спинку стільця й холодно відповіла:
— Мам, не смій мене рівняти з собою. У тебе було одне життя, у мене — інше. І я не зобов’язана народжувати, щоб ти почувалася потрібною.
Тоді я заплакала. Вона вийшла, не попрощавшись. А я залишилася сидіти із склянкою холодного чаю й тремтячими руками. Думаю: може, я десь помилилася? Може, була занадто м’якою, не наполягала там, де треба? Чи, навпаки, давила надто сильно? Де ж я, мати, упустила своїх дітей?
Зараз майже всі мої подруги пестять онуків, а я ходжу до них, витираю сльози, заздрю, посміхаА потім прокидаюсь у холодному поті, з розбитим серцем, але з вірою, що одного дня почую дитячий сміх у своїй хаті.
