**Щоденник**
Ще одна подруга вийшла заміж… Ну й чудово, хоч хтось щасливий.
— Ось тобі й ще одне весілля. На одного щасливця більше. Нехай до золотої добігають! — підняла келих із шампанським Галина Іванівна, старенька бухгалтерка, яка в колективі і за посадою найвища, і за віком.
— Та чого так мало? Хай до діамантового доживуть! — дзвінко додала жвава Тетяна.
— Та щоб тільки за чоловіком не пропасти, — зітхнула прибиральниця тітонька Паша, що стояла біля дверей. — Нині одружився, а за рік у п’яницю вдарився. Ох, дівчата, чого вам самим не живеця?
— Тітонько Паш, ідіть ви… — з досадою махнула на неї Тетяна. — Якщо вам не пощастило з чоловіком, то не означає, що й заміж виходити не треба. Нашій Оленці пощастило! І гарний, і з авто, і перспективний. Не слухай нікого, Оленко, будь щаслива!
Олена повернулася з тижневої відпустки, яку взяла через весілля. Принесла цукерок, шампанського — усі в бухгалтерії її вітали. Вона сяяла, немов вичищений самовар, і трохи хвилювалася. Попередила чоловіка, що затримається на часок, але минуло вже три години, шампанське давно випили, сбігали по другу порцію, і, здавалося, ніхто не зібрався розходитися. Чоловік слав смс: коли повернеться, сумує, готовий приїхати.
— Ладно, дівчата, гуляйте. А я вранці приберу, — сказала тітонька Паша.
— Ідіть, тітонько, не хвилюйтеся, ми самі приберемо, — пообіцяла Галина Іванівна. — Дівчата, вип’ємо по останньому. Час розходитися. Залишилося тільки Наталку видати — і буде повний комплект.
— Справді, Наталко, чого ти ще в дівках? І гарна, і з квартирою. Ніхто не подобається, чи принца чекаєш? — підхопила вже нетвереза Тетяна.
— А квартира тут до чого? — спитала Наталка.
— Та як? Скільки тобі? В мої роки в мене вже двоє було, Петрик і так у школу ходив! Ми з чоловіком через усе пройшли, до розлучення разів зо два було близько. Але я йому сказала: народжу — виховуй, а там іди, куди хочеш. Тепер він у мене ось тут. — Тетяна стиснула кулак.
— Виходять заміж чому? Чи через кохання, чи через “заліт”. Кохання швидко минає, починаються будні. А діти… Від безсонних ночей — роздратування, сварки. Дивишся — і розлучення.
Якщо чоловік порядний — залишить квартиру дружині з дітьми, а сам на съємній чи в гуртожитку. Ненадовго. Друзі всі одружені — йти нікуди. Тоді й починає шукати: де ж така самотня, без дітей? Бо від своїх втік, а чужих виховувати не хоче. А тут ти — молода, з квартирою, мрієш про заміжжя. Справжній скарб. Ото я й дивуюся, чому ти ще одна.
— Якось у тебе дивно виходить, — образилася Наталка. — Я годна тільки для розведених і бездомних? У тридцять у мене вже немає шансів зустріти чоловіка без аліментів, так?
— Не слухай її, Наталко, вона п’яна, несе дурниці. Чоловіки тепер не квапляться за сім’ю, кар’єру роблять. Хоча й засиділась ти в дівках, — зітхнула Галина Іванівна. — Нічого, ми це виправимо.
— Ось, я ж про що? — підхопила Тетяна. — Успішні чоловіки знають собі ціну — шукають молодших і гарніших. А розведені менш прискіпливі. Їм головне — щоб людина була добра і з квартирою. Не все ж жити в оренді чи з мамою.
— У всіх доля різна. Одним на роду написано рано заміж, а то й не раз. А інші пізно зустрічають щастя. У моєї знайомої є син — тридцять шість, не одружений, не пиячить, гарно заробляє. Але з жінками не везло, — сказала Галина Іванівна.
— Що, хворий чи нетрадиційно орієнтований? — почала Тетяна, але зустріла попереджувальний погляд.
— Ходім, дівчата, засиділись.
Дівчата прибрали сліди бенкету й розійшлися.
— Не відмовляйся заздалегідь, — промовила Галина Іванівна, йдучи з Наталкою до автобуса. — У мого чоловіка в суботу день народження. Я запросила подругу і її сина. Приходь. Подивитесь одне на одного, може, і справиться.
Два дні Наталка вагалася. Їй не подобалася ця ідея, але вона все ж вибирала наряд, робила манікюр.
*«Скільки разів я собі обіцяла сісти на дієту? За два дні не схуднеш. Хто мене таке полюбить? Дурниця. Не піду нікуди»,* — зітхнула вона перед дзеркалом.
У суботу вранці вона вимила волосся, закрутила локони, наклала макіяж. А подарунок? Вона подзвонила Галині Іванівні. Та порадила купити вина.
У магазині Наталка набрала продукти, і коли підійшла до каси, її обійшов чоловік з таким самим вином.
— Я перша! — обурилася вона.
— Вибачте, я поспішаю. Поки ви складатимете продукти, я вже розплачуся, — спокійно сказав він.
— Труби горять? Випити дуже хочеться? Нахаба!
Касирка пробила йому вино, кинула на Наталку зневажливий погляд.
Увечері в будинку Галини Іванівни Наталка побачила тогоНа порозі стояв той самий нахабний чоловік, якого вона сьогодні лаяла в магазині, і тепер він усміхався їй так, ніби нічого й не сталося.
