Весь округ знав і не любив Тараса за його нестерпний характер. Був одружений з Галею, тихою жінкою, але з проблемами — не могла народити йому дітей. Прожили дванадцять років, а дітей все не було.
І раптом, як грім серед ясного неба — Галя померла. Її мати знала, що дочку щось турбувало, але та не скаржилася.
— Доню, щось ти погано виглядаєш останнім часом, — питала мати, коли та рідко заходила до батьків.
— Нічого, мамо, нічого. Буває слабкість, голова крутиться, але я відлежусь і піду далі. Не переживай, — заспокоювала донька.
Галя не звикла скаржитися, особливо чоловікові — він не терпів, якщо жінка хворіла.
— Не прикидайся, знаю я вас, — бурчав Тарас. — Завжди щось болить, а працювати не хочеться. Мовчи, ніхто тебе тут жаліти не буде.
Похорони минули. За рік самотності Тарас почав думати про новий шлюб. Мріяв про жінку без дітей — чужих не хотів. Всі ровесниці в селі вже з дітьми. “Треба молодшу”, — думав він, — але де таку знайти?
Його вибір впав на Марічку — тиху, працьовиту дівчину. Одного разу він підстеріг її біля хати:
— Марічко, підійди!
Вона підняла голову й несміливо підійшла.
— Добрий день…
— День добрий. Слухай, а йди за мене заміж? — грубо випалив Тарас. — Хата міцна, господарство в порядку. Дітей народимо. Немає в мене спадкоємців.
— Ой, я не знаю… — Марічка почервоніла. — Треба з матір’ю порадитись.
— Радись. Я ввечері зайду.
Додому дівчина прийшла й випалила:
— Мамо, я, мабуть, виходжу заміж.
— Як це? За кого?
— Тарас приходитиме сьогодні…
— Доню, він же старший за тебе! — заперечила мати. — Характер у нього важкий. Чутка йде, що попередню жінку загнав у труну, працею виснажив.
— Мамо, а хто ще мене візьме?
Вона вийшла за нього. Село судило: одні жаліли Марічку, інші казали — Тарасові пощастило.
Теща його не терпіла, а Марічку він рідко відпускав до неї.
— Деспот і тиран, — шепотіла мати, коли дочка, інколи вкрадьки, приходила.
— Мамо, все добре. Я знайду до нього підхід. Ворчить — а я мовчу. Терпіння прошу в Бога, — відповідала Марічка.
— Ох, доню… — сумно хитала головою мати.
Але Марічка народила двох синів. Тарас їх ніби любив, але все ворчав. Діти швидко зрозуміли: триматись подалі.
— Де шастають ці ліниві? — репетував Тарас. — Це ти їх привчила тікати!
Марічка звикла. Хата трималась на ній. А Тарас щораз більше пив, лаявся.
— Надокучили! — розносилось по двору. — Я вас годуА потім одного ранку Тарас не прокинувся, так і залишившись лежати у своїх мріях про вічний спокій.
