Мені шістдесят один. Ми з чоловіком прожили разом більш як сорок років — і в бідності, і в достатку, через сльози й сміх. Усього було в нашому житті. А тепер, на заході наших днів, лише одне заповітне бажання лишилося — приголубити онуків. Почути топіт маленьких ніжок, побачити діточок, схожих на сина чи доньку, пригорнути їх, зігріти, віддати те тепло, яке так нетерпляче просить вийти з мого материнського серця. Та, здається, і ця мрія залишиться нездійсненною…
Нашому сину Олегові вже тридцять п’ять. Він розумниця, головний програміст у великій міжнародній фірмі. Заробляє добре, купив гарну квартиру у центрі Києва, тепер збирає на мрійливе авто. Допомагає нам — і словом, і ділом. Поважаємо його. Гордість. Але щоразу, коли я торкаюся теми сім’ї, він відмахуюється, ніби від набридливої мухи.
— Мамо, я живу для себе. Ані одружуватися, ані дітей заводити я не збираюся, — сказав він одного разу на день народження, коли я, наївна, знову почала мріяти вголос про онуків.
Тоді я ледь стримала сльози. В очах потемніло, а в грудях щось обірвалося. Чоловік намагався мене втішити — мовляв, ще все може змінитися. Та я відчуваю: не зміниться. Він занадто міцно вчепився у свою свободу та комфорт.
І якби лиш Олег. Але ж і наша донька Марійка пішла тою самою стежкою. Хоч із дитинства вона була такою домашньою, турботливою… Ми з чоловіком тоді не сприйняли серйозно її слова у п’ятнадцять: «я не вийду заміж і дітей не хочу». Ну, подумаєш, підліток, перехідний вік. Хто в такому віці слухає?
А тепер Марійці — двадцять дев’ять. Гарна, розумна, успішна. Чотири роки живе з хлопцем, а весілля все немає. Я вже й з нею, і з її коханим говорила: може, вже час узаконити стосунки? А вони лише посміялися.
— Мам, ти в якому столітті живеш? Зараз штампи в паспорті нікому не потрібні. Ми і так щасливі.
А коли я обережно завела розмову про дітей, вона різко відповіла:
— Мамо, у мене зараз робота. Проєкти, зустрічі, відрядження. Мені не до підгузків і коликів.
Я намагалася пояснити, що молодість не вічна. Що жіночий організм влаштований так, що народжувати краще до тридцяти. Що потім усе дається важче, і самій важко, і маляті. Та вона слухати не захотіла. Сказала, що не зобов’язана відповідати чиїмсь очікуванням. Що щастя — не в сім’ї, а в самореалізації.
А в мене — ніби ніж по серцю. Адже я ж не чужа. Я ж мати. Я ж не ворог. Я не вимагаю багато. Я просто хочу пограти з онуками. Розказати їм казки, які колись розповідала своїм дітям. Пошити пелюшки. Спекти пиріг із яблуками. Але мені навіть шансу не залишають. Вони не просто не хочуть дітей — вони не хочуть сім’ї, шлюбу, того, чому ми з батьком вчили їх усе життя.
Нещодавно ми з Марійкою сильно посварилися. Прийшла до мене на чай, а мені перед тим подруга дзвонила, хвалилася, що вдруге стала бабусею — її доньці лише двадцять шість, а вже друга дитина. А моя… мовчить, ніби я чужа.
Я не втрималася. Сказала їй, що у її віці в мене вже двоє дітей було, що я носила вас по вулицях у візку і співала колискові вночі, що це — і є справжнє щастя. Вона спалахнула, відкинулася на спинку стільця і холодно відповіла:
— Мамо, не смій мене порівнювати із собою. У тебе було одне життя, а в мене — інше. І я не зобов’язана народжувати, щоб ти відчула себе потрібною.
Я тоді заплакала. Вона вийшла, не попрощавшись. А я залишилася сидіти з келихом холодного чаю і тремтячими руками. Думаю: невже я десь помилилася? Може, була занадто м’якою, не наполягала, не нав’язувала, коли треба було? Чи, навпаки, давила засилу? Де ж я, матір, впустила своїх дітей?
Зараз майже всі мої подруги пестять онуків, а я ходжу до них, витираю сльози, заздрю, посміхаюся через силу. А потім повертаюся додому — у тишу. Без дитячого сміху, без іграшок на підлозі, без маленьких долонь, що простягаються до тебе з криком: «Бабусю!».
Син замкнувся у своїй квартирці серед техніки, графіків і табличок. Донька ховається за екраном ноутбука і вдає, що в неї все під контролем. А я — із розбитим серцем і незагасимою надією. Може, ще не все втрачено?
Може, одного дня вони зрозуміють… Що гроші, кар’єра, статус — усе це мить. А от онук, що обіймає тебе за шию і каже «я тебе люблю» — це назавжди. Це лишається в душі, навіть коли все інше минуде.
Але час іде. І я починаю боїтися, що мій потяг під назвою «бабуся» так і не прибуде на станцію…
