Сон, що розтанув: діти виросли, але забули, що щастя — це родина
Мені шістдесят один. Ми з чоловіком прожили разом більше сорока років — у бідності, у достатку, крізь сльози й сміх. Все в нас було. І ось зараз, на заході наших днів, лише одне заповітне бажання лишилося — поняньчити онуків. Вчути тупіт маленьких ніжок, побачити онуків, схожих на сина чи доньку, пригорнути, зігріти, передати те тепло, яке так нетерпляче хоче віддати моє материнське серце. Та, здається, це бажання так і залишиться нездійсненним…
Нашому синові Дмитру — вже тридцять п’ять. Він — розумниця, головний програміст у великій міжнародній компанії. Заробляє добрі гроші, купив розкішну квартиру в центрі Києва, тепер збирає на мрійливий автомобіль. Допомагає нам — і морально, і матеріально. Поважаємо його. Гордість. Але щоразу, коли я зачіпаю тему родини, він відмахується, немов від настирливої мухи.
— Мамо, я живу для себе. Ані одружуватися, ані дітей заводити не збираюся, — сказав він одного разу на день народження, коли я, дурна, знову почала мріяти вголос про онуків.
Тоді я ледве втримала сльози. У очах потемніло, у грудях щось обірвалося. Чоловік намагався мене втішити — мовляв, ще все може змінитися. Та я відчуваю: не зміниться. Він занадто міцно вчепився у свою свободу та комфорт.
І наче б то лиш Дмитро. Але ж і Марічка, наша донька, пішла тією самою стежкою. Хоча з дитинства вона була такою домовитою, турботливою… Ми з чоловіком тоді не сприйняли серйозно її слова у п’ятнадцять років — «я не вийду заміж і дітей рожати не буду». Ну подумаєш, підліток, перехідний вік. Хто в такі роки слухає?
А тепер Марічці — двадцять дев’ять. Гарна, розумна, успішна. Чотири роки живе з хлопцем, а весілля як не було. Я вже й з нею, і з її молодим чоловіком говорила: мовляв, може, вже час узаконити стосунки? А вони лише засміялися.
— Мам, ти в якому столітті живеш? Зараз штамп у паспорті нікому не потрібен. Ми і так щасливі.
А коли я почала обережно заводити розмову про дітей, вона різко відповіла:
— Мам, у мене зараз робота. Проєкти, зустрічі, відрядження. Мені не до підгузків і коликів.
Я намагалася пояснити, що молодість не вічна. Що організм жінки влаштований так, що народжувати краще до тридцяти. Що потім усе дається важче, і самій важко, і маляті. Але вона слухати не захотіла. Сказала, що не зобов’язана відповідати чиїмсь очікуванням. Що щастя — не в родині, а в самореалізації.
А в мене — немож ніж по серцю. Я ж не чужа. Я ж мама. Я ж не ворог. Я не вимагаю багато. Я просто хочу погратися з онуками. Розказати їм казки, які колись казала своїм дітям. Пошити пелюшки. Спекти пиріг із яблуками. Але мені навіть шансу не залишають. Вони не просто не хочуть дітей — вони не хочуть родини, шлюбу, того, чому ми з батьком вчили їх усе життя.
Нещодавно ми з Марічкою сильно посварилися. Прийшла до мене на чай, а мені перед тим подруга подзвонила, хвалилася, що вдруге стала бабусею — її доньці усього двадцять шість, а вже друга дитина. А моя… мовчить, наче я чужа.
Я не втрималася. Сказала їй, що в її віці в мене вже двоє дітей було, що я носила вас по вулицях у колясці й співала колискові вночі, що це і є справжнє щастя. Вона спалахнула, відкинулася на спинку крісла і холодно промовила:
— Мам, не смій мене порівнювати з собою. У тебе було одне життя, в мене — інше. І я не зобов’язана народжувати, аби ти почувалася потрібною.
Тоді я заплакала. Вона вийшла, не попрощавшись. А я лишилася сидіти з чашкою холодного чаю й тремтячими руками. Думаю: невже я десь помилилася? Може, була надто м’якою, не наполягала, не нав’язувала, коли треба було? Чи, навпаки, давила занадто сильно? Де ж я, мати, упустила своїх дітей?
Зараз майже всі мої подруги пестять онуків, а я ходжу до них, витираю сльози, заздрю, усміхаюся крізь силу. І повертаюся додому в тишу. Без дитячого сміху, без іграшок на підлозі, без маленьких долонь, що простягаються до тебе з криком: «Бабусь!».
Син замкнувся у своїй квартирці серед техніки, графіків і табличок. Донька ховається за екраном ноутбука й робить вигляд, що в неї все під контролем. Лише я — з розбитим серцем і непогаслою надією. Може, ще не все втрачено?
Може, одного дня вони зрозуміють… Що гроші, кар’єра, статус — усе це марнота. А от онук, що обіймає тебе за шию й каже «я тебе люблю» — це назавжди. Це лишається в душі, навіть коли все інше минуло.
Але час іде. І я починаю боятися, що мій потяг під назвою «бабуся» так і не прибуде на станцію…
