Сьогодні записала думки, що давно гризуть мене.
Коли я виходила заміж за Василя, знала — у нього є донька від першого шлюбу. Її мати, Ірина, кинула дитину ще шість років тому: зібрала речі та втекла до Польщі з новим коханцем, почала життя з чистого аркуша. За ці роки вона народила ще двох, а про старшу доньку згадує лише двічі на місяць по відеодзвінку. Подарунки шле тільки на свята. Я бачила, як дівчинка сумує за матір’ю, як вдивляється в екран телефону, сподіваючись почути: «Приїжджай до мене». Але та ніколи не запрошувала, ні разу не приїхала. Ніби викреслила її зі свого життя.
Спершу дівчинка жила у свекрухи — Василевої матері. Та швидко втомилася: не встигала за уроками, капризами, істериками. І просто повернула онуку батькові. Василь привів її додому, подивився мені в очі й тихо сказав: «Настюха житиме з нами. Надовго».
Я щиро намагалася бути доброю мачухою. Купувала одяг, готувала улюблені страви, забирала зі школи, розмовляла по душі. Хотіла стати їй подругою. Але дівчинка замкнулася. Ніби звела між нами стіну і навіть не намагалася її зруйнувати. Вона не просто ігнорувала мене — демонстративно показувала, що я в її світі пусте місце.
Минуло три роки. Зараз їй дванадцять. А вона досі живе з нами, командує, ніби це її квартира, а не наша з чоловіком. Кожного вечора скаржиться батькові: «Тітка Ната мене змусила прибрати», «Тітка Ната не купила те, що я хотіла». А потім свекруха дзвонить мені з доріканнями: «Мало уваги приділяєш дитині», «Скоро сама народжуватимеш, ось і вчися бути матір’ю». Але сама вона з онукою сидіти не хоче, навіть на годину не візьме, коли мені терміново до лікаря чи на роботу.
Я вичерпана. Працюю, веду господарство, готую, а тепер ще й вагітна. Василь, хоч і не підтримує доньку, та все одно просить мене бути м’якшою, терплячішою. А мене це вже душить. Ця дівчина стала джерелом постійного роздрату. Вона неохайна, груба, не вміє дякувати, не слухає і завжди чимсь незадоволена. Вона — не моя, і я вже не приховую це навіть від себе.
Буває, сиджу вночі на кухні й думаю: «Якби тоді я не дозволила їй переїхати до нас… Якби наполягла…» Але тепер пізно. Я не можу піти від чоловіка — у нас буде спільна дитина. І, як би егоїстично це не звучало, я все частіше мрію, щоб Василева донька сама захотіла повернутися до бабусі. Щоб сказала: «Мені з бабусею краще». Я не умовлятиму її залишитися. Не плакатиму.
Я просто хочу жити спокійно. Без вічних дорікань, без боротьби за місце в цьому домі. Хочу, щоб моя дитина росла в любові й гармонії, а не в постійній напрузі й сварках. Може, це мій єдиний шанс зберегти сім’ю й не втратити себе.
