“Ти мені не рідна, от і все”
— Чого ти лізеш не у своє діло? — кричала Олеся, махаючи руками. — Це моя донька, а не твоя!
— Я просто хотіла допомогти, — тихо відповіла Наталка, стоячи біля плити з пательнею в руках. — Софійка ж захворіла, температура висока…
— Допомогти! — передражнила Олеся. — Хочеш показати, яка ти гарна мачуха, так? Щоб тато твій розчулився?
— Олесю, годі, — спробував втрутитись Тарас, але донька навіть не глянула на нього.
— А ти мовчи! Завжди її захищаєш! — вона ткнула пальцем у бік Наталки. — Ти мені не рідна, от і все! Ти проміняв рідну доньку на цю… на цю…
Олеся не додзвонила, розвернулась і вибігла із кухні. Двері її кімнати грюкнули так, що задрижали вікна у шафі.
Наталка поклала пательню на стіл і сіла на стілець. Руки тремтіли, у вічах стояли сльози.
— Не звертай уваги, — Тарас підійшов до дружини і поклав руку на плече. — Вона засмучена через університет. Не вступила на бюджет, злиться на весь світ.
— Тарасе, вона права, — прошепотіла Наталка. — Я їй справді не рідна. І ніколи не стану.
— Дурниці говориш. Час все розставить на місця.
Наталка гірко посміхнулась. Час. Вони одружені вже чотири роки, а відносини з Олесею лише погіршувались. Спочатку дівчина була просто холодною і відстороненою. Потім почалися злісні зауваження. А тепер — відкрита війна.
— Може, мені не варто було пропонувати оплатити її навчання? — запитала Наталка.
— Чому? Ти хотіла як краще.
— Але вона сприйняла це як спробу її купити.
Тарас зітхнув і сів поруч із дружиною.
— Наталко, я розумію, тобі важко. Але Олеся втратила матір у чотирнадцять. Вона боїться, що хтось займе її місце.
— Я й не намагаюсь зайняти місце її матері. Просто хочу, щоб ми жили мирно.
— Знаю. І вона зрозуміє, рано чи пізно.
Наталка кивнула, але в душі сумнівалась. Кожен день у цьому домі був випробуванням. Олеся ніби спеціально шукала привід для конфліктів. То Наталка не так готувала, то не туди поставила речі, то надто голосно розмовляла по телефону.
Із кімнати Олесі лунала гучна музика. Сусіди вже не раз скаржились, але дівчина не звертала уваги на зауваження.
— Піди скажи їй, щоб зменшила звук, — попросила Наталка.
— Сама скажеш. Ви маєте навчитись спілкуватись.
— Тарасе, після того, що щойно сталось?
— Тим більше. Не можна дозволяти конфлікту затягуватись.
Наталка неохоче підвелась і пішла до кімнати пасербиці. Постукала у двері.
— Олесю, можна зайти?
Музика стала ще голоснішою. Наталка постукала сильніше.
— Олесю, треба поговорити.
Двері різко відчинились. На порозі стояла дівчина з червоними від сліз очима.
— Чого тобі?
— Зроби, будь ласка, тихіше. Сусіди скаржаться.
— А мені байдуже на сусідів!
— Олесю, я розумію, ти засмучена…
— Ти нічого не розумієш! — вибухнула дівчина. — Думаєш, якщо гроші запропонувала, то я маю тебе полюбити? Не дочекаєшся!
— Я не чекаю, щоб ти мене полюбила. Просто хочу, щоб ми не сварились.
— Не хочеш сваритись — їхай звідси. Це наш дім, мій і татів. А ти тут зайва.
Слова болісно вдарили Наталку. Вона намагалась зберігати спокій.
— Олесю, твій тато мене кохає. І я його теж. Ми сім’я.
— Ні! — скрикнула дівчина. — Ми з татом сім’я! А ти просто тут живеш! Думаєш, я не знаю, що ти за нього вийшла через квартиру?
Наталка поблідла.
— Хто тобі таке сказав?
— Бабуся. Мамина мама. Вона каже, що ти полюєш на чужі статки. Що спеціально до тата підкатувала, коли дізналась, що він удівець із квартирою.
— Це брехня…
— Правда! — Олеся наблизилась до мачухи, очі горіли від злості. — Тобі було сорок, ти жила в комуналці. А тут такий подарунок долі — чоловік із трешкою! Звісно, ти за нього вискочила!
Кожне слово було ніби ляпас. Наталка відчувала, як палають щоки.
— Я твого батька люблю…
— Так, звісно. Любиш його квартиру і зарплату. А його самого терпиш.
— Годі! — не витримала Наталка. — Ти не маєш права так говорити!
— Маю! Це мій дім! А ти тут ніхто!
Олеся захлопнула двері прямо перед носом мачухи. Музика заграла ще голосніше.
Наталка стояла в коридорі, тремтячи від образи. Слова дівчини влучили у саму болячу точку. Так, вона дійсно знайомилась із Тарасом, коли їй було сорок. Так, жила в комунальній квартирі і мріяла про власне житло. Але виходила заміж за кохання, а не за розрахунком.
Тарас знайшов її у ванній, де вона намагалась привести себе до ладу.
— Що трапилось? Олеся репетує.
— Вона сказала, що я за тебе через квартиру вийшла.
Тарас нахмурився.
— Звідки у неї такі думки?
— Від твоєї колишньої свекрухи. Виявляється, Надія Микол— Тома, — тихо промовив Тарас, обіймаючи її, — ми знайдемо вихід, адже найголовніше — щоб у нашому домі було тепло.
