Цю історію мені розповіла одна близька подруга. Її сім’я — звичайна молода пара з двома малими дітьми: дівчинкою п’яти років і хлопчиком півтора років. Жили вони, як і більшість, за стандартним сценарієм: мати в декреті, батько працює. Грошей вистачало ледве-ледве, але були щасливі.
Доки фінанси не почали тріщати по швах.
Коли молодшому сину виповнилось півтора роки, моя подруга, Оксана, вирішила вийти на роботу. Чоловік докладав усіх зусиль, але його зарплати ледь вистачало на найнеобхідніше. Про няню й мови не йшло — послуги занадто дорогі. Єдиним варіантом залишалася бабуся — мати чоловіка. Жінка, здавалося, погодилася без зайвих заперечень. Усі були впевнені: внуки принесуть їй радість, а Оксана зможе підтримати сім’ю фінансово.
Оксана виросла в повазі до старших, тому навіть не сумнівалася, що бабуся впорається — адже вона сама виховала гарного чоловіка.
Але все пішло не так.
Через кілька тижнів бабуся почала скаржитися: діти, мовляв, невиховані, розпещені, не слухаються, постійно роблять безлад, погано їдять і бігають по хаті. Щодня вона телефонувала Оксані й нарікала, як важко їй доводиться.
— Їм потрібна твоя рука, ти їх неправильно виховала! — сердито казала свекруха. — А я, вибач, не няня. У мене свої справи та здоров’я. Я не зобов’язана сидіти з ними щодня.
Найгіршим стало те, що вона одного разу заявила, що їй потрібен «законний вихідний серед тижня». Оксана була в шоці: вони з чоловіком працюють, повинні бути на робочих місцях, а тут — бабусі раптом треба відпочити. І куди подіти дітей — нікого не хвилює.
Критика свекрухи стосувалася не лише дітей. Вона почала встановлювати власні порядки в домі сина та невістки. То рушники, на її думку, висять не так, то ковдри «нерівно заправлені», то каструлі стоять не на тих полицях. Одного разу вона навіть взялася розбирати чужу білизну, пояснюючи це тим, що в її домі все має бути за її правилами. Спочатку Оксана з чоловіком терпіли, але згодом їхня чаша терпіння переповнилася.
Коли старшу доньку нарешті взяли до дитячого садка, Оксана з полегшенням зітхнула. Залишився лише син, якого, за прогнозами, ще рік до садка не візьмуть. Але рішення було прийняте: свекруха більше не буде нянею. Оксана звела спілкування з нею до мінімуму. Дзвони — раз на пару тижнів, а внуків бабуся бачила не частіше разу на місяць, і то — без особливого ентузіазму з обох боків.
Так, бабуся допомогла у скрутний момент, але постійні докори, тиск і спроби «виховувати всіх і вся» знищили ту тонку нитку довіри, що ще залишалася між ними. Оксана зізналася мені, що більше не хоче, щоб її діти росли під таким гнітом. Вона сама виросла без бабусиних нотацій і вважає, що з дітьми має бути теплота й любов, а не крики та незадоволення.
Зі сторони може здатися: невдячна невістка. Але коли тобі щодня капають на мозок, осуджують за кожну дрібницю й при цьому не допомагають, а лише погіршують ситуацію — хочеться втекти. І не повертатися.
Іноді мені здаєтІноді краще самотужки пережити бурю, ніж дозволити комусь іншому руйнути твій дім під виглядом допомоги.
