Ми з чоловіком їхали трасою неподалік Житомира дощ висів у повітрі, на дорозі порожньо, навколо ні душі. Ми вже уявляли, як будемо їсти борщ вдома й нарешті відпочинемо, коли життя вирішило освіжити наш вечір.
Якраз, коли я здіймала тост про те, яка чудова в нас погода, просто перед капотом назустріч вискочив здоровезний бурий ведмідь. Василь, мій чоловік, натис на гальма так різко, що я трохи не проковтнула власний язик (а борща ще навіть не було). Ведмідь же спинився буквально в метрі від машини, випростався на задні лапи і подивився на нас так, ніби ми вкрали його малинове варення.
Стоїть цей патлатий красень, озирає нас, не моргаючи, наче хоче сказати: “Давай, спробуй рушити”. Повільно підходить до машини, наче впевнений інспектор ДАІ, тільки посвисту не вистачало! Я уявила, як він клацає по Скло-Окну й просить показати документи на борщ, клянуся!
Я ніяк не могла поворушитися, уявляла, як зараз наші двері перестануть бути такою вже й надійною перепоною. Василь швиденько увімкнув задню, і ми почали обережно від’їздити, бо якщо ведмідь зголоднів ну, ви розумієте.
І тут раптом гримить, гуркотить, буря на головах! Величезна стара береза, що росла край дороги, береться і падає якраз поряд із машиною. Ще трохи і нам би вже хрестили рушники на нові двері. Але ми вижили, хоча і з паралізованими нервами. Грошей у гривнях би на нові нерви дали, та де ж їх візьмеш.
Ведмідь аж підстрибнув, розвернувся так швидко, що тільки п’яти майоріли, і стрімголов кинувся назад у ліс. Ми, ошелешені, тільки й бачили, як серед дерев мелькнула його плюшева спина. Стільки тиші ніби нічого й не було.
І ось сиджу я вдома, думаю: може, ведмідь не нас хотів налякати, а від тої берези застерегти? А може, просто він сам злякався, бо теж не знав, чим усе закінчиться? Я й досі памятаю той загадковий погляд. І хтозна, може, наступного разу треба буде слухати ведмедів краще!
