“Ми не хочем тут жити, сину. Повертаємось додому. У нас більше немає сил”, — батьки відмовилися від міської розкоші заради рідної села.
“Твої батьки з’їхали з глузду, Романе? Та будь-хто мріяв би про таке! Чотирикімнатна квартира, їжа завжди готова, усе під рукою. А їм усе не так!” — з роздратуванням промовила Оксана, дружина.
“Обережніше зі словами, Оксанко”, — похмуро відповів Роман.
“Та ж це правда! Вони не хочуть вчитися користуватися технікою, не виходять на вулицю, постійно незадоволені. Чому вони не можуть просто бути вдячними?”
Роман мовчав. Він і сам не розумів, що відбувається. Батьки справді змінилися. Колись активні, бадьорі, усміхнені — тепер блукали по квартирі, як тіні. Він привіз їх до міста, вирвав із глухого села, купив усе найкраще — і що в результаті? Сум у очах і мовчання. Невже він помилився?
Переїзд із села вони довго відкладали. Роман умовляв, переконував, обіцяв золоті гори. Батьки не продавали хату — та й потреби не було, діти всі у грошах. У підсумку переїхали, але душі їхні, схоже, залишилися під тими самими білими вербами.
Петро й Ганна так і не звикли до нового життя. Їм бракувало шумного подвір’я, сусідів, що заходять “на чайок”, городу, запаху землі після дощу. А тут — чужі обличчя, замкнені двері, швидкісні авто та вічна метушня. Навіть машину, яку Роман подарував батькові, той боявся водити — занадто багато знаків, поворотів, незнайомих вулиць.
“Як там наші сусіди?” — зітхала Ганна. “Певно, цього року огірки вродили, стільки дощів було… А я так і не зварила малинового варення.”
“Та годі, серце ниєш…” — шепотів Петро, витираючи очі. “Ще щоночі наш дім уві сні бачу. Усе рідне. А тут… тут ми чужі.”
“Ми не хотіли тебе образити, сину. Знаємо, ти старався… Але це не наше. Не можемо ми тут жити.”
“А ти коли востаннє його бачив?” — запитав Петро. “Він же через дорогу, а зайти часу нема. А твоя Оксана тільки й робить, що закачує очі, коли я їй про добрива розповідаю…”
У цю мить Роман зашел додому. Приніс пакети з продуктами, якісь речі. Побачив їхні очі й зрозумів — час говорити відверто.
“Тату, мамо… Що відбувається?”
“Сину… ми їдемо”, — тихо сказав Петро. “Повертаємось додому. У нас більше немає сил жити тут. Нам важко. Ми тут чужі. У нас там хата, земля, верба у дворі. Тут гарно, зручно… але не до душі.”
Роман мовчав. Дивився на батьків, на їхні втомлені обличчя, на руки, звиклі до землі, до простої праці. Він не розумів — як можна відмовитися від усього, що він для них зробив? Але сперечатися не став.
“Добре. За тиждень допоможу з переїздом. Ваш вибір — я поважаю.”
“А завтра?” — несміливо запитала Ганна. “Може, завтра знайдеш час?”
“Завтра, то завтра”, — кивнув син.
Він не міг зрозуміти їх до кінця. Сам же в селі задихався. А вони, навпаки, там дихали на повні груди. Невже правда, що рідне — це не стіни та комфорт, а спогади, запахи, тиша й спів птахів?
Петро й Ганна ожили в той же вечір. Збирали речі з усмішками, мріяли, як посадять моркву, кого першим запросять у гості. Ніч напроліт пили чай і шепотілися, немов у молодості.
І тоді Роман зрозумів: інколи любов — це не квартири й техніка, а просто дозволити батькам повернутися туди, де їхнє серце. Адже дім — це не адреса. Дім — це там, де тебе люблять і чекають.
