«Ми не хочемо тут жити, сину. Повертаємося додому. Нам більше не вистачає сил» — батьки відмовилися від міської розкоші заради рідної хуторянки.
— Твої батьки з’їхали з глузду, Олексію? Та хто б не мріяв про таке! Чотирикімнатна квартира, їжа завжди готова, усе під рукою. А їм усе не так! — з дражливості промовила Оксана, дружина.
— Не будь різкою, Оксанко, — похмуро відповів Олексій.
— Та це ж правда! Вони не хочуть вчитися користуватися технікою, не виходять до двору, постімо проти щось незадоволені. Чому вони не можуть просто бути вдячними?
Олексій не відповідав. Він і сам не розумів, що коїться. Батьки справді змінилися. Колись жваві, бадьорі, усміхнені — тепер блукали квартирою, наче тіні. Він перевіз їх у місце, вирвав із глухого села, купив найкраще — і що в підсумку? Сум в очах і мовчання. Невже він помилився?
Переїзд із села вони довго відкладали. Олексій умовляв, переконував, обіцяв золоті гори. Батьки не продавали хату — і потреби не було, грошей у сина вистачало. Врешті вони переїхали, але їхні душі, здавалося, лишилися там, під білими вербами.
Іван та Ганна так і не звикли до нового місця. Їм бракувало галасливого подвір’я, сусідів, що заходять «на каву», городу, запаху землі після дощу. Тут же — чужі обличчя, замкнені двері, швидкісні авто та вічна метушня. Навіть авто, подарунок Олексія батькові, той боявся вести — занадто багато знаків, поворотів, незнайомих вулиць.
— Як там наші сусіди? — зітхала Ганна. — Напевно цього року гарбузи вродили, стільки дощів було… А я так і не зварила бузкового варення.
— Замовкни, серце краєш… — шепотів Іван, витираючи очі. — Кожну ніч нашу хату в сні бачу. Усе рідне. А тут… тут ми чужі.
— Ми не хотіли тебе образити, сину. Знаємо, стараєшся… Але це не наше. Не можемо ми тут жити.
— Ти коли востаннє його бачив? — запитав Іван. — Він же через дорогу, а заглянути часу нема. А твоя Оксана тільки й робить, що очі закатує, коли я їй про добрива розповідаю…
У цю мить Олексій увійшов додому. Приніс пакети з продуктами, якісь речі. Побачив їхні очі й зрозумів — час говорити відверто.
— Мамо, тату, що відбувається?
— Сину… ми їдемо, — тихо сказав Іван. — Повертаємося додому. Нам більше не вистачає сил жити тут. Нам тяжко. Ми тут чужі. У нас там хата, земля, верба в дворі. Тут гарно, зручно… але не по серцю.
Олексій мовчав. Дивився на батьків, на їхні змарнілі обличчя, на руки, звиклі до землі, до простої праці. Він не міг зрозуміти — як можна відмовитися від усього, що він для них влаштував? Але сперечатися не став.
— Добре. За тиждень допоможу з переїздом. Ваш вибір — я поважаю.
—
