— Ми не проґавили час, ми просто довго йшли до свого щастя, — промовила Наталка й притулилась ближче до Романа.
Наталка розплющила очі й із задоволенням потягнулася. Неділя — можна полежати, не поспішаючи.
Коли помирає чоловік, знайомі й колеги очікують, що вдова буде ридати й рвати на собі волосся. Наталка теж вдягала маску невтішної горячки. На роботі дали відпустку, щоб вона могла гідно провести в останню путь улюбленого чоловіка.
Зовні вони виглядали ідеальною парою. А що кожен з них ховав усередині — чиїсь кістки в шафі — нікого не обходило. Ні, як людину, їй було шкода Костька — як будь-кого, хто пішов у вічність занадто рано. Але не як чоловіка.
Наталка глянула на фото в рамці. Досить. Тепер його можна прибрати з очей. Раніше не прибирала — знайомі заходили, втішали й, звісно, шукали поглядом портрет покійного.
Прокидатися щоранку й бачити його задоволене, немов у ситого кота, обличчя — це вже занадто. Вона скинула ковдру, підійшла до книжкової полиці й взяла фото чоловіка. Десь кілька секунд розглядала доглянуте, приємне обличчя людини, впевненої у своїй неперевершеності. Скільки ж він дівчат збив з пантелику? Наталка усміхнулася.
— Ну що? Доспівався? Думаєш, я страждаю й оплакую тебе? Не дочекаєшся. Прощавай. — Вона розсунула книжки й засунула між ними рамку. — Ось так. Тепер тут твоє місце, а не в моєму житті. — Наталка струсила невидимий пил із долонь і пішла до ванної.
***
Коли Наталка вийшла з аудиторії після останнього іспиту, у коридорі вже нікого не було. Вона складала останньою. Збоку несподівано з’явився звичайний, нічим не вражаючий хлопець. Вони разом вступали до інституту.
— Ну як? Здала? — спитав він.
— П’ятірка! — Наталка не змогла стримати усмішки.
— Значить, вчитимемося разом. — Він теж посміхнувся.
— Та ще списків чекати… — почала Наталка, але й сама була впевнена, що пройде.
— Це формальність. У тебе одна четвірка. Прохідний бал є.
— А коли списки вивісять?
— Післязавтра, я дізнавався. Може, відзначимо? — Він завмер у очікуванні.
Наталка подумала: батьки ще на роботі, готуватися більше не треба, загалом робити нічого.
— Підемо, — відповіла вона.
Вони гуляли містом, їли морозиво, потім пішли у кіно.
Їх розподілили у різні групи. Наталці було байдуже, а от Роман засмутився. Тепер вони бачилися лише на перервах чи лекціях, де він незмінно сідав поруч із нею.
Одного разу Роман запізнився, і його місце біля Наталки зайняв Костя Доброніг, який вдерся до аудиторії в останню мить. Вона хотіла сказати, що місце зайняте, але на кафедру піднявся професор і розпочав лекцію. Про нього ходили чутки: суворий, якщо комусь не сподобається — пиши пропало, вище трійки не поставить.
Наталка вирішила: нічого страшного, якщо раз вони з РомцОни прожили вместе долгие годы, и каждый день Наталка благодарила долю за то, что наконец обрела своё настоящее щастя.
