Они ніколи не були знайомі…
Юлія з самого початку розуміла, ким вона є в житті Дмитра. Не дружиною, не матір’ю його дітей, не законною з половиною. Лише коханкою. Жінкою, в якій він знаходив спокій. До якої приходив не через обов’язки, а заради легкості й тиші.
Вона нічого не вимагала. Ані розлучення, ані обіцянок. Лише трішки тепла. Приймала його таким, яким він був: одруженим, далеким, але добрим до неї. Іншого разу приносив продукти, допомагав з ремонтом. Брав за руку і шепотів, що кохає. І цього було досить.
Юлія не вважала себе руйнівницею сім’ї. Вона нікого не відбивала. Це Дмитро сам прийшов. Сам обрав її. Вона просто була поруч. Без претензій.
Час минав. Дмитро навідувався регулярно. Дарував квіти, часом щось купував дітям — не її, звісно. Своїм. У Юлії дітей не було. Лікарі давно винесли вирок: безпліддя. Саме це й зруйнувало її єдиний шлюб.
А потім сталося диво. Справжнє, незбагненне. Вагітність. Майже у сорок років. Вона плакала від щастя. Батьки Юлії, узнавши, що стануть дідусем і бабусею, навіть не запитали, хто батько. Просто раділи. Обіцяли допомогти. А Юлія… була впевнена: Дмитро не покине. Він любив її. Говорив це не раз.
— Подавай на розлучення, — одного разу вимовила вона. — Ми станемo справжньою родиною.
Він мовчав. Потім відповів:
— Мені потрібен час… Не можу просто взяти й кинути все.
Юлія дала йому тиждень. Потім ще один. Але Дмитро почав зникати. Не відповідав на дзвінки. Зникав після роботи, знаходив виправдання. І одного дня вона прийшла до його будинку. Просто стояла біля під’їзду. Не могла інакше.
— Ти що тут робиш?! — розлютився Дмитро, побачивши її.
— Чекаю на тебе.
— Ти мене замучила! Я ж просив почекати! Ти мене підставляєш, ти тиснеш!
Юлія замовкла. Дивилася на нього — і не пізнавала.
— Значить, не будеш з нами? — тихо запитала.
Він відвернувся.
— Ми ніколи не були знайомі, — сказала вона. — Забудь мене. Забудь про нас. Нас більше немає.
Пішла, не озираючись.
Юлія народила дівчинку. Гарненьку, кучеряву, з очима Дмитра. Але коли тримала її на руках, відчувала лише любов. Ні страху, ні жалю. Лише щастя.
Дмитро кілька разів намагався зв’язатися. Хотів побачити доньку. Юлія відмовила.
— Ти зробив вибір, — сказала вона. — Не треба зараз нагадувати про себе. У неї є батько. Справжній.
Вона не брехала. За півроку зустріла чоловіка. Тихого, лагідного, трохи старшого за неї. Він не розпитував. Просто полюбив її і дівчинку. І дівчинка відразу назвала його татом. Все вийшло само собою. Ніби хтось згори вирішив: тепер буде правильно.
Минуло два роки. Весна. Парк. Дмитро йшов алеєю, ні про що не думаючи. І раптом побачив її. Юлію. З чоловіком. І дитиною.
Чоловік тримав на руках дівчинку. Вона сміялася, торбувала його за вухо. А Юлія, у легкій сукні, щасливо дивилася на них і тихо промовила:
— Поцілуй тата, кохана. Він же стомився тебе носити.
Дмитро завмер. Не міг дихати. Не міг рушити з місця. Це була вона. Його донька. Його дитина. Така ж, як колись його хлопці — кучерява, світла, жива. А поряд — чужий чоловік. І вже не чужа Юлія.
Вона побачила його. Їхні погляди зустрілися. Але вона відвела очі. Ніби не знала його. Ніби він ніколи не був частиною її життя.
Він зрозумів: вона дотримала слова. Вони справді ніколи не були знайомі.
І вже ніколи не будуть.
