Той весни Ольга зрозуміла, ким вона є в житті Дмитра. Не дружиною, не матір’ю його дітей, не законною обраницею. А лише коханкою. Жінкою, де він знаходив спокій. Жінкою, до якої приходив не через обов’язки, а заради легкості й тиші.
Вона нічого не вимагала. Ані розлучення, ані обіцянок. Лише трохи тепла. Приймала його таким, яким він був: одруженим, далеким, але добрим до неї. Інразу приносив продукти, інколи допомагав з ремонтом. Торкався її руки й казав, що кохає. І цього було достатньо.
Ольга не вважала себе руйнівницею сім’ї. Вона нікого не відбирала. Дмитро сам прийшов. Сам обрав її. Вона лише була поруч. Без зайвих претензій.
Час минав. Дмитро приїжджав регулярно. Дарував квіти, інколи купував подарунки дітям — не її, звісно, а своїм. У Ольги дітей не було. Лікарі давно поставили беззаперечний діагноз: безпліддя. Саме це й зруйнувало її єдиний шлюб.
Потім сталося диво. Справжнє, незбагненне. Вагітність. Майже у сорок. Вона плакала від щастя. Батьки Ольги, дізнавшись, що стануть дідусем і бабусею, навіть не запитали, хто батько. Просто раділи. Обіцяли допомогти. А Ольга… Вона була впевнена: Дмитро не покине. Він любив її. Повторював це сотні разів.
— Подавай на розлучення, — сказала вона йому одного дня. — Ми станемо справжньою родиною.
Він мовчав. Потім відповів:
— Потрібен час… Не можу просто так.
Ольга дала йому тиждень. Потім ще один. Але Дмитро почав зникати. Не відповідав на дзвінки, не з’являвся після роботи, вигадував причини. Одного разу вона прийшла до його дому. Просто стояла біля під’їзду. Інакше не могла.
— Ти що тут робиш?! — роздратовано скрикнув він, побачивши її.
— Чекаю на тебе.
— Ти мене замучила! Чи не чуєш? Я ж просив почекати! Ти мене підставляєш, ти тиснеш!
Ольга замовкла. Дивилася на нього і не впізнавала.
— Значить, не будеш з нами? — тихо запитала.
Він відвернувся. Тоді вона сказала:
— Ми ніколи не були знайомі. Забудь мене. Забудь нас. У нас більше немає «ми».
Вона пішла. Не озирнулася.
Ольга народила дівчинку. Гарненьку, кучеряву, з очима Дмитра. Але коли брала її на руки, відчувала лише любов. Нічого більше. Ні страху, ні жалю. Лише щастя.
Дмитро кілька разів намагався зв’язатися. Дзвонив. Хотів побачити доньку. Ольга відмовила.
— Ти зробив свій вибір, — сказала вона. — Не нагадуй тепер про себе. У неї є батько. Справжній.
Вона не брехала. За півроку вона зійшлася з чоловіком. ТихТихого, спокійного, трохи старшого, який прийняв її та дівчинку як рідних, і тепер усі вони разом йшли по життю просто і щасливо.
