Ми з чоловіком, Ярославом, збиралися видавати нашу доньку Соломію заміж. Соня вже має 27 років, час і своє гніздечко виплітати, тим більше що вона зустріла гарного хлопця — Остапа. Він працьовитий, інженер, до Соні ставиться з повагою, а ми з Ярославом його одразу прийняли. Все йшло до весілля, ми вже почали обговорювати дату, сукню, гостей. Та коли я дізналася, яким «посагом» забезпечила свого сина Остапа його мати, Стефанія Іванівна, я ледь не втратила дар мови. Невже в XXI столітті ми знову граємо у Середньовіччя, де посаг вирішує, хто кого вартий?
Соня в нас дівчина розумна. Закінчила університет, працює маркетологом, сама себе забезпечує. Ми з Ярославом завжди вчили її бути самостійною, щоб не покладалася лише на чоловіка. Звісно, як батьки, ми хотіли допомогти молодим на старті. Вирішили подарувати їм гроші на перший внесок за квартиру, щоб вони могли взяти іпотеку. До того ж я потихеньку збирала для Соні «посаг» — гарну постільну білизну, кухонний сервіз, навіть нові штори купила, щоб їхня оселя була затишною. Думала, це дрібниці, але вони покажуть, що ми піклуємося. А Остап, як жених, теж обіцяв внести свою лепту — у нього були заощадження, і він казав, що хоче, щоб у них із Сонею все було на рівних.
Минулого тижня ми з Ярославом поїхали до Стефанії Іванівни, щоб обговорити весілля. Вона жінка виразна, завжди з укладкою, як із салону, і з таким тоном, ніби знає все на світі. Сіли за стіл, п’ємо чай, і вона починає: «Людмило Олександрівно, а що ви Соломії в посаг даєте? У нас же традиція, щоб наречена з достатком у сім’ю входила». Я спочатку подумала, що це жарт. Який ще посаг? Невже ми корів і скрині з золотом маємо привозити? Та Стефанія Іванівна була серйозна. І тут вона виказує: «Я своєму Остапу дала авто, повністю оплачене, і половину вартості квартири. А у вас?»
Я ледь чашку не впустила. Авто? Половина квартири? Невже вона нам тепер рахунок виставлятиме за свого сина? Я, звичайно, стрималася, посміхнулася і сказала, що ми теж допомагаємо дітям, але деталі обговорювати не стала. А всередині все кипіло. Ми з Ярославом не мільйонери, але для Соні зробили все, що могли. А тепер виходить, що наш посаг — це «дрібниці», а Стефанія Іванівна прямо-таки королевича виховала, якого ми маємо засипати дарунками?
Повернувшись додому, я розповіла все Соні. Вона лише засміялася: «Мамо, та яка різниця, що вони дають? Ми з Остапом самі впораємося». Але мені було боляче. Не за себе, а за Соню. Вона така світла, добра, а тепер її ніби оцінюють за якоюсь давньою міркою. Я поговорила з Ярославом, а він, як завжди, вирішив не нагніАле потім я зрозуміла, що найцінніший посаг, який ми можемо дати Соні, — це віра в неї та наша безмежна любов.
