Олена ще спала, коли в тиші суботнього ранку роздався рішучий дзвінок у двері. Вона схопилася з ліжка, серце бешкетно калатало. Хто міг прийти так рано? Ніяких візитів вона не очікувала.
Відчинивши двері, вона завмерла: на порозі стояли її колеги — Марія, Тетяна й Ганна. У руках у Марії — термос, у Тетяни — коробка із пирогом.
— Що ви тут робите?! — скрикнула Олена. — Сьогодні ж вихідний!
— Саме тому ми тут, — Марія вже заходила в хату, наче до себе. — Де твоя донька?
— Наталка спить… А що сталося?
— Нічого не сталося. Збирай її й збирайся сама. Їдеш із нами на базу відпочинку. Заперечення не приймаються.
Олені здалося, ніби їй перехопило дихання. Вона не розуміла, що відбувається. Як так — їхати? На базу? Зараз?
— Я ж казала вам у офісі, що не зможу…
— А ми знаємо чому, — тихо промовила Тетяна. — І нам соромно, що не помічали раніше.
Олена зблідла.
— Про що ви?
— Ми все знаємо, Олено. Що ти після розлучення сама тягнеш дитину, що твій колишній не платить аліментів, що ти з останніх сил збираєш доньку до школи, сама недоедаєш і мовчиш.
Олена замовкла. У горлі став грудою біль.
— Я… не хотіла скаржитися. Здавалося… що впораюсь…
— Ти й так тягнеш, — втрутилася Ганна. — Але триматися — не значить виживати. Ми друзі, Олено. А друзі не дають один одному потонути.
— Ми все влаштували, — продовжила Марія. — Путівка на базу — за наш рахунок. З нас їжа, дорога, відпочинок. З тебе — лише ти й твоя Наталка.
Олена опустила очі. Їй було ніяково. Приймати допомогу — важко. Але ще важче — мовчки йти на дно.
— Але… у мене навіть речей немає…
— У тебе є ми, — різко сказала Марія. — Тетяна привезла одяг від своєї доньки. Все гарне. Наталці якраз до школи підійде.
— Ми ще канцелярію тобі зібрали, — сказав Іван, заходячи в сіни з пакетом. — Ручки, зошити, альбоми. Усе потрібне.
— Я… не знаю, що сказати…
— І не кажи нічого, — обійняла її Ганна. — Просто повір: ти заслужила не лише труднощі. Ти заслужила відпочинок, турботу й підтримку.
За дві години автобус із веселою компанією вирушив із міста. Наталка сиділа на колінах у Олени, обіймаючи новий рюкзак. А Олена дивилася у вікно, стискаючи в долонях термос із чаєм. І вперше за довгий час у грудях відчулося тепло.
Їй не пощастило з чоловіком. Але, як виявилося, їй неймовірно пощастило з людьми, які були поруч.
