Ми прожили разом 30 років. Я знаю, як він сопе у сні, чим любить снідати. А він проміняв усе це на «почуття з університету» і пішов до жінки з ідеальною обробкою фото у соцмережах. У ту ніч я не плакав просто набив морозильник льодом і склав список. Список того, як повернути його, щоб сам просив залишити. Перший пункт зустрітися з його новою пасією.
Кажуть, перше кохання як вітряна віспа: якщо перехворієш в молодості, шрами залишаються на все життя, але сама хвороба вже не повертається. Збрехали, певно. Або та хвороба була якоюсь іншою.
Моя історія почалася з того, що світ, який я будував тридцять років, неначе домовина з доброго дуба, дав тріщину. Й не по фундаменту, а по самому даху антені, яка впіймала чужий сигнал.
Ми з сестрою виростали під девізом мами: «Найдорожче, що у вас є, це не квартира і не машина, а честь. І друге це гідність». Мати була жінка старої формації, непохитних принципів. Мабуть тому я взяв у дружини Олену, не маючи жодного роману до того. Я її перший чоловік. Вона для мене теж перша. Я у неї, щоправда, був не першим, але мене це не турбувало. До часу.
То було неділя вранці, лінива і затягнута запахом черемхи за вікнами нашої квартири у старому районі Черкас. Олена пила чай з мятою, дивилась у далечінь. Потім поставила кухоль, хруснула пальцями і прошепотіла, як сокирою тишу розколола:
Тарасе… Я, певно, переїду.
Я ще намазував масло на хліб, не зупинився.
У відрядження? питаю, хоча вже бачив по її обличчю: ні, не у відрядження…
Я зустріла Василя. Казала ж тобі ми на першому курсі разом. Перше кохання. І ці почуття не зникли, Тарасе. Вони просто чекали свого часу. Я не хочу тебе обманювати. Це було б підло.
Вона говорила, а я дивився, як сусідський хлопчик ганяє мяча під вікном. Той бився об гараж: бух-бух-бух, у ритм її слів. Діти виросли, квартира велика, скоро онуки… Олена ще щось говорила про чесність і про те, що не ми вибираємо почуття. А мені ніби горло піском засипало, як після пустелі. Тільки встиг показати рукою на графин із водою.
Тобі зле? кинулася вона, налила води. Тарасе! Не лякай мене.
Мені? голос зачепився, як у ворона, Мені добре. Щастя приходить і відходить, а рибу чистити свіжу завжди доводиться.
Я випив воду, відчув, як у середині провалля. Потім пішов у ванну. Замкнувся. Включив воду на повну, щоб не чула, як дихаю. Але ж вона завжди все чула…
Тарасе! Відчини! Я зараз двері вибю!
Олено, дай умиюсь, не заважай!
Я пожартувала! Виходь! крикнула вона так, ніби правда сподівалася, що це пройде за жарт.
Подивився у дзеркало. Звідти на мене дивився чужий чоловік з мішками під очима та виснаженим обличчям. Я покрутив головою: за що вона зі мною жила стільки років? У неї, бачиш, запал любові новий… Він теж тепер знайшов «запас» почуттів.
Я вмився крижаною водою, причепурився й вийшов із виглядом геть не коронованого, але ще гордого чоловіка, якого щойно скинули з трону, а він наче просто вирішив пройтися пішки.
Вона стояла в коридорі, бліда, руки тремтять така безпорадна. Її жаль мені чомусь не полегшив. Навпаки захотілося на свіже повітря, геть із квартири, де і досі пахло її парфумами.
Олено, я піду у сквер. Не ходи за мною.
Тарасе, а може тиск?.. Раптом серце?
А що серце? засміявся я. Зараз у мене режим очікування до кінця днів. Не йди за мною.
Вона хотіла щось сказати, та я у пальто і вийшов з хати.
Сквер Богдана Хмельницького був у квітучій весняній зелені. Молоді матусі котять коляски, дід читає газету, дама з таксиком змагається за повідок життя своєю чергою. Я сів на лавку й спостерігав жінок. Яка з них той Василь? Ось ця, у береті? Чи та із сивими кучерями? Де вона його знайшла? На сайті однокласників? Чи на ринку випадково зіштовхнулися? Думка, що вона сама шукала, писала, призначала зустріч, пекла вогнем. Я зрозумів: мушу її побачити. Дізнатися, чим саме «краща».
Додому повернувся за сорок хвилин. Вона сиділа на кухні, дивилась на холодний чай.
Тут? питаю, холодно.
А де ж іще? Олена підняла очі. Може поговоримо?
Та вже поговорили, кажу, вішав пальто. Ти озвучила свої плани, я почув. Питань нема.
Не будь таким, Тарасе…
А як? Я маю знати: це він тебе знайшов чи ти його?
Вона важко зітхнула пойняла, не відбрешеться.
Він мені написав у месенджері. Кілька місяців назад. Каже, випадково його сторінку побачила…
Випадково! хмикнув я. У мережі все “випадково”, коли шукаєш колишніх кавалерів. І що далі? Каву пили?
Просто зустрічалися. Двічі. Говорили…
Про перше кохання, про втрачені надії… Як дитина, Олено, чесно. Я склав руки на грудях. Як звати того героя?
Вона завагалася, замялася.
Тарасе, навіщо тобі це?
Хочу знати імя, заради якого можна проміняти спокій на валізу.
Василь. Василь Бардадим.
Красиво. Популярне у нас. Не те, що я Тарас, нудний, старий, перевірений століттями…
Замовкни…
Мовчу, встав я. Радію за тебе. Іди шукай своє щастя. А я, мабуть, знайду когось гарячішого. Он тренери по фітнесу, або Костик ще зі школи чув, що недавно розлучився…
Ти ж не такий, Тарасе!
Який? вже йшов до спальні. Кави не хочу. Голова болить, полежу.
Насправді, не голова душа боліла, гостро, наче туди встромили голку. Лежав, вслухався в її кроки на кухні, а сам потихеньку відкрив ноутбук. Соцмережі от де зараз всі таємниці.
У профілі дружини жодного Василя Бардадимова нема… Видалений? Чи не додавався? Я почав передивлятися її підписки, лайки, коментарі під старими фото. Порожньо.
Тут мою увагу привернула жінка із селища Новогеоргіївка на аватарі на фоні Дніпра, пожовклий пісок, бірюзова вода, капелюшок і келих. Імя Ірена. У друзях у дружини. Проглядаю її фото і помічаю на студентському: хтось обвів довговолосу дівчину в гурті. Підпис: «Люда Бардадим наша зірка!».
Ось вона… Знаходжу її у фейсбуці сторінка відкрита.
На аватарі ефектна шатенка з «правильною» посмішкою, майже модель. Серед підписок сторінки по психології стосунків, кулінарії, астрології. Останній пост: «Доля дає людям другий шанс». І сердечко.
Мене наче окропом обдало “ловецька”. Сітки закинула, і мій Тарас потрапив. Просто жінка у віці з гучним фотошопом й пристрастю до пригод.
Вже хотів закрити сторінку, аж тут у друзях Люди побачив знайоме обличчя чоловік із сивиною та джипом. Придивлюся Костик! Мій однокласник, що в девятому класі носив мій портфель і шоколадки у бібілотеку приносив. Не бачив двадцять літ… Чув, що виїхав у Київ, бізнес поставив, розбагатів і розлучився.
Серце тьохнуло: от і ключ! Якщо хто знає все про Люду Бардадим то це Костик. Вони ж у паралельних класах вчились.
Знаходжу його пишу: «Костю, привіт! Пам’ятаєш таке Веретено зі школи? Ти, мабуть, здивуєшся. Є справа, треба твоя допомога. Зустрінемося?»
Відповів за годину. Домовилися на «Диканьці» в центрі.
Я відпросився з роботи (сказав, що до стоматолога). Дістав костюм, який три роки купував на ювілей тещі, і так і не вдягнув. Вирішив не економити синя сорочка, дощаний пиджак. Навіть парфуми бризнув. Перед дзеркалом стоїть наче не старий розгублений чоловік, а цілком пристойний пан.
Прийшов у ресторан за двадцять хвилин до часу все бачу, нервую. Заказав келих червоного вина. Трохи тремтів вперше за довгий час.
Костик з’явився, як по годиннику. Сів, впевнено, мов у себе вдома. Каже: «Тарасе, ти ж класно виглядаєш! Думав, побачу школяра в светрі, а тут справжній пан».
Не перебільшуй, кажу. Дякую, що прийшов. Треба дізнатись про певну жінку…
Питай. Я ж для тебе, Тарасе, завжди знайду час!
Олена йде від мене. До першого кохання. До Люди Бардадим. Ти її знаєш у друзях у тебе є.
Костик задумався, відкинувся на спинку.
Бардадим? Люда? Знаю, йшли на студентських вечірках. Вона ефектна, поки мовчить, але якщо з нею трохи пожити… Брудна, готовити не вміє, сини від різних чоловіків, жоден із нею не живе, бо вона тільки пиляє. І хропе так, що шибки тріщать! Тобі ж Олена борщі варила та тиша в домі була?
Мене охопило дивне полегшення.
Костю, ти навіть уявити не можеш, як мені це допомогло. Але увага це ще не все…
Раптом у залі почувся знайомий голос.
О, от ви де! Я дзвоню-дзвоню!
Обертаюсь перед нашим столом стоїть Олена. Бліда, зла, кулаки стиснуті. А під рукою тримає жінку ту саму Люду. В житті вона не така, як на фото: важке підборіддя, червона помада, насторожений погляд.
Костю! заверещала вона і кинулася до мого друга. Яка зустріч!
Людо, привіт, Костик всміхнувся.
А Олена підскочила до мене й схопила за лікоть.
Що ти тут робиш? З Костем? Давно ви?.. це має продовження?
Відпусти руку, сказав я холодно. Ти ж зранку мене покинула. Я, здається, вільний чоловік із цього моменту.
Вільний? погляд бігає то на мене, то на Костика. Це він твій новий… «утішник»? Швидко ти!
Не твоє діло, відрізаю.
Тут у розмову встряла Люда, вже підморгувала Костю:
Оленко, не гарячкуй. Костя свій. Ми сто разів пересікались. Вона хапає його за рукав. Ти часто тут буваєш?
Костик кинув на мене швидкий погляд, де читалося: “Я ж казав”.
Людо, ми справу обговорювали, каже рівно. Ми з Тарасом давні друзі.
Які справи? Олена аж закипіла. Він же бухгалтер. Що між вами?
Я відчув, як усередині розлючення росте. Тут Костик рвучко підводиться, обіймає мене за плечі й голосно:
Олено, не сміши. Тарас чудовий чоловік, і якщо ти проміняла його на… (дивиться на Люду) ось це це тільки твоя проблема. А ми з Тарасом, може, ще не раз зустрінемось, правда?
Я з посмішкою підтвердив:
Може, й не раз!
Це був спектакль. Але для Олени наче ножем. Вона ще побліднішала.
Ви… не знаходила слів.
Пішли, смикнула її Люда. Не псуй вечір.
Так, йдіть, додав Костик. Ти ж сам свободи хотіла.
В її очах вперше зявилася розгубленість. Вона тільки зараз зрозуміла: дала мені волю, а ця воля пішла не туди, куди хотіла.
Ще поговоримо, пробурчала вона, і пішла до виходу, Люда за нею.
Я важко видихнув. Коліна тремтіли.
Дякую, Костю, ти геній.
Це було не лише гра, посерйознів він. Побачивши тебе, зрозумів: дурень я був у школі. Не треба було тікати, треба було боротись.
Замовкли. Потім він розповів про свій бізнес, життя. Я все думав про Олену. Про її ревнощі. Бо ревнощі це ще любов.
Додому повернувся пізно. Олена сиділа у коридорі одна, очі червоні.
Повернувся? питає.
Як бачиш. А ти чого не у Василя? Перше кохання ж чекає.
Прости, Тарасе…
Просив вже вранці. За жарти, памятаєш?
Не жартувала я. Я була дурною. Посиділа з ним годину телевізор, підігріла котлети, поскаржилась на життя і лише тоді зрозуміла: не люблю його. Люблю тебе. В тебе руки тремтіли сьогодні. Ти був сильний. Я знаю, що втратила.
Ти не втратила. Ти відкинула, тихо кажу. Є різниця.
Вона підійшла, взяла мене за руку.
Я усе усвідомила. Але Костик… Ти ж до нього нічого не відчуваєш?
Старий друг. Але тільки він сьогодні сказав: я чудово виглядаю. Ти ж такого давно не казала.
Я змінився. Я буду намагатись бути краще. Дозволь мені це довести.
Я не знаю. Дуже сильно сьогодні боліло. Можливо, я вже інший. А може, й ні.
Я чекатиму.
Жили тиждень тихо, як сусіди. Олена прибирала, готувала. Люда кілька разів телефонувала вона відповіла коротко, потім заблокувала. Костя теж дзвонив просто так, розпитати. Запрошував у кіно. Я відмовлявся: боявся тієї свободи, у якій раптом можу піти із чужим у кіно.
Настала субота. Олена крутиться поруч, пробує заговорити.
Може, в парк підемо? Бузок цвіте…
Не хочу.
Я зробив свій вибір, Тарасе. Я вибираю тебе.
Дивлюсь на неї: схудла, очі винуваті, але у погляді вперше справжній страх втратити.
А що буде через рік, коли згадаєш інше перше кохання?
Не згадаю. Ти останнє кохання. Я знаю це точно.
Дзвінок у двері. Відкриває. Чую жіночий галас. Люда!
Вривається, мокра від дощу.
Тарасе! Чому не відповідаєш?! Все ясно через неї! тицяє на Олену. Це ця стара розлучниця забрала тебе!
Людо, йди геть, жорстко кажу.
Не клявся ти мені в коханні? А вона із Костиком гуляє, поки ти тут спиш!
Що? питає Олена.
Мені Костя все розповів! Ми зустрілись! вирвалось у неї.
Тиша.
Ти зустрічалась з Костею?
Ну то й що? Каву пили. Сам подзвонив. Хотів… справу обговорити.
Яку справу, Людо?
Вона свердлить мене очима.
Тобі що? Ти відбила мого чоловіка!
Я? Ти в моїй квартирі і кричиш. Тарасе, виведи її.
Він спантеличений. Дивиться то на мене, то на неї.
Вона з Костиком. А він ніби про тебе дбав.
Дбав, може sincerely. Але старі зв’язки, як видно, не забув. Ну що, вітер змін подув у інший бік?
Прости мене, Олено. За все за біль, за цю істерику…
Я підходжу до вікна. Дощ закінчився. Сонце вирізалося крізь хмари, мокрий асфальт блищить.
Знаєш, Люда права в одному. Я зустрічався з Костиком. У ресторані. По справі. Але у кіно з ним не пішов. Бо зрозумів просту річ.
Яку?
За 30 років ти став мені як земля саду. Я знаю, як ти сопиш, яку кашу любиш, яку ногу підгинаєш, коли холодно. Я вростаю корінням. Можна пересадити дерево але не завжди воно виживає. Остання любов не ідеальна, але рідна. Мій сад.
Олена обіймає мене.
Я збираюся про нього піклуватись. Вирву всі бур’яни.
Ще повилазять… Це життя.
Ти ревнував тоді у ресторані?
Так, і зрозумів будь-хто, окрім мене, тобі не підходить.
Я довго дивлюсь на неї, кладу голову на плече.
Я, мабуть, теж без тебе не можу.
Вона обійняла міцніше.
Дякую, що дав шанс ще раз.
Стоїмо біля вікна за ним весна. За містом тихо мчить десь Люда, шукає нового трофея. А ми разом. Два не зовсім молодих, але незіпсованих людей. Є речі сильніші за перше кохання. Є останнє. Воно не гине. Воно просто є спокійне, надійне, своє.
Повертаюсь:
Пішли чай пити. З мятою.
З мятою? усміхається. Давай. Я пиріг з вишнею купила. Твій улюблений.
Звідки знала, що я повернусь?
Знала. Просто знала.
І ми йдемо на кухню. За вікном весна. Попереду ще життя: складне, суперечливе, з примиреннями і сварками, з болями і радощами. Але разом. І це справжнє щастя. Те, якого не шукають у Фейсбуці й не знаходять у чужих обіймах. Те, що завжди було вдома. Ми просто часом про нього забуваємо. Але любов і память, як справжній сад не ржавіють, а чекають свого часу.
Записую це, щоб не забути: ніколи не переставай цінувати те, що у тебе вже є вдома. І якщо справжня любов існує, то вона тут, поруч зі мною, поруч у звуках дощу по вікнах, у запаху мяти, у простій вечері й у тому, що я ніколи не хочу втрачати знову.
