Ще дрімала, коли в тиші суботнього ранку роздався рішучий дзвінок у двері. Вона здригнулася, сідаючи на ліжку. Хто міг прийти так рано? Гостей вона не чекала.
Відчинивши, вона завмерла: на порозі стояли її колеги — Марія, Соломія й Ганна. У руках у Марії — термос, у Соломії — коробка з паляницею.
— Що ви тут робите?! — скрикнула вона. — Сьогодні ж вихідний!
— Саме тому ми й прийшли, — Марія вже заходила в хату, немов удома. — Де твоя донька?
— Оленка ще спить… А що сталося?
— Нічого не сталося. Збирай її й збирайся сама. Їдемо на базу відпочинку. Заперечень не приймаємо.
Вона остолопіла. Не розуміла, що відбувається. Як так — їхати? На базу? Зараз?
— Я ж казала вам в офісі, що не зможу…
— А ми знаємо чому, — м’яко промовила Соломія. — І нам соромно, що раніше нічого не помічали.
Вона зблідла.
— Про що ви?
— Ми все знаємо, Наталко. Що ти сама тягнеш дитину після розлучення, що колишній аліментів не платить, що з останніх сил готуєш донечку до школи, сама недосихаєш і все одно мовчиш.
Вона замовкла. У горлі стояв ком.
— Я… не хотіла скаржитися. Здавалося… впораюся…
— Ти й так впоралася, — втрутилася Ганна. — Але виживати — це не життя. Ми друзі, Наталко. А друзі не дають один одному йти на дно.
— Ми все влаштували, — продовжила Марія. — Путівка на базу — за наш рахунок. Їжа, дорога, відпочинок — на нас. Від тебе — лише ти й Оленка.
Вона опустила очі. Їй було ніяково. Приймати допомогу — важко. Але гірше — бути на самоті.
— Але… у мене навіть речей немає…
— У тебе є ми, — різко сказала Марія. — Соломія привезла одяг від своєї доньки. Все гарне, шкільне.
— Ми ще канцелярію зібрали, — додав Андрій, заходячи з пакетом. — Зошити, ручки, фломастери. Усе, що треба.
— Я… не знаю, що сказати…
— Нічого й не кажи, — обняла її Ганна. — Просто повір: ти заслуговуєш не лише на біди. Ти заслуговуєш на відпочинок, турботу й підтримку.
За дві години автобус із веселою компанією вирушив із міста. Оленка сиділа на колінах, обіймаючи новий рюкзак. А Наталка дивилася у вікно, стискаючи в долонях термос із чаєм. У грудях уперше за довгий час було тепло.
Їй не пощастило з чоловіком. Але, як виявилося, їй неймовірно пощастило з людьми, які поруч.
Коли хтось тоне — не мовчи. Протягни руку. Іноді цього достатньо, щоб врятувати життя.
