Колись ми розлучилися через те, що дружина відмовлялася готувати
Днями ми з чоловіком так посварилися, що я вигнала його з хати. Тепер він мешкає у своєї матері в Славську, а я намагаюся зібрати себе докупи після десяти років шлюбу, який перетворився на пекло. Свекруха в розпачі, дзвонить та благає повернути її «бідолаху синочка», але мені байдуже, що вона думає. Я втомилася бути служницею у власній домівці.
Моя мати також не підтримала:
— Оленко, ти з глузду з’їхала? Сама з дитиною залишишся! На що ти на Славка набрехала? Він же порядний чоловік: не п’є, не б’є, гроші додому носить!
Я вийшла заміж за Славика ще зовсім юною, у 20 років. Тоді я була наївною дівчиною, яка вірила у вічне кохання. Завдяки бабусі в мене була власна хата, тож безприданницею я не була. Батьки розлучилися, але тато та його рід мене не кинули. Саме його мати допомогла мені з житлом. До цієї хати ми зі Славком заїхали після весілля. В нього не було нічого — лише частка у материній трешці, але мене це не хвилювало. Я думала, кохання важливіше.
Не минуло й півроку, як я завагітніла. Наша донечка, Марійка, народилася, коли мені ледь виповнилося 21. Після декрету я залишилася без роботи. Знайти нову виявилося майже неможливо: з малою дитиною, яка постійно хворіла, роботодавці не хотіли мати справу. «У вас донька? Вибачте, не підходите», — чула я раз у раз. Допомоги не було: ні свекруха, ні мої рідні не могли посидіти з Марійкою. Я застрягла вдома, вертячись між пелюшками, каструлями та прибиранням.
Славко працював у сусідньому місті, повертався пізно, і ми майже не бачилися. Уся робота по хазяйству лягла на мене. Він навіть ложку за собою не помивав — не те що сміття виносив. Я не сміла його турбувати: адже він стомлювався, заробляв! Я звинувачувала себе, намагалася бути ідеальною дружиною, крутилася як білка в колесі, щоб йому догодити. Але Славко почав бурчати:
— У тебе життя — мов у меду! Доньку до садочка відвела і лежиш. Не можеш роботу знайти? Подивися, у якій жебрацькій злидні ми живемо!
Його слова пекли. Я почувалася винуватою, наче й справді сиділа у нього на шиї. Намагалася догодити ще більше: готувала, прибирала, навіть капці майже в зубах приносила. Але сварки через гроші ставали все частішими. Славко твердив, що йому важко нас утримувати, а свекруха підливала оливи у вогонь: «Мій синочок змучився, на себе не схожий через тебе!»
Я не витримала цього тиску і вийшла на роботу. Мчала як навіжена: відводила Марійку до садочка, летіла до офісу, а ввечері забирала донечку у своєї мами. Зарплата була гарною, навіть вищою за Славкову. Але вдома нічого не змінилося. Через два тижні він знову вибухнув:
— Холодильник порожній! Вечерю не зварено! Чому я після роботи маю сміття виносити?
— А ти хочеш, щоб я з дитиною й сміттєвим пакетом до садочка йшла? — відрізала я.
Славко забирав Марійку від мами та чекав мене вдома. Я поверталася о восьмій, змучена, і на вишукані вечері часу не було. Готувала щось швидке, інколи брала напівфабрикати. Але Славкові це не подобалося:
— Усі жінки встигають, а ти особлива?
— Усі чоловіки заробляють і не скиглять! — парирувала я. — Якщо ми обоє працюємо, давай справи ділити навпіл!
Моя зарплата була більшою, але весь побут тягнула я. Славко ж вважав, що готування та прибирання — це «бабська робота», і опускатися до такого він не збирався. Ставив у приклад свого батька: «Ось він справжній чоловік!» Я не витримала:
— Твій батько сам хату купив, а не жив за рахунок дружини! Якщо тобі все не так, іди до своєї мами!
Славко зібрав речі та пішов. Свекруха одразу почала дзвонити, благаючи повернути його: «Люди сміятимуться! Подумай про донечку!» Але мені начхати на плітки. Я втомилася бути служкою для людини, яка не цінує ні мене, ні мою працю. Марійка — зі мною, і я впораюся. Але іноді я запитую себе: як я дійшла до цього? Чому дозволяла йому так зі мною поводитися? Кохання засліпило мене, але тепер я бачу ясно: я заслуговую на більше…
