Ми розлучилися, тому що дружина відмовляється готувати
Нещодавно ми з чоловіком так посварилися, що я вигнала його з дому. Тепер він живе у своєї матері у Коростені, а я намагаюсь зібрати себе докупи після десяти років шлюбу, який перетворився на кошмар. Свекруха в шоці, дзвонить та благає повернути її «бідолашного синочка», але мені байдуже, що вона думає. Я втомилася бути служницею у власному домі.
Моя мама теж не підтримала:
— Оленко, ти з глузду з’їхала? Одна з дитиною залишишся! Нащо ти на Сашка наклеп несеш? Він же нормальний чоловік: не п’є, не б’є, гроші приносить!
Я вийшла заміж за Олександра зовсім юною, у 20 років. Тоді я була наївною дівчиною, що вірила у вічне кохання. Завдяки бабусі у мене була власна квартира, тож безпосагівною я не вважалася. Батьки розлучилися, але тато і його рідня мене не кинули. Саме його мати допомогла мені з житлом. У цю квартиру ми з Сашком заїхали після весілля. У нього не було нічого — лише частка у материній трешці, але мене це не хвилювало. Я думала, кохання важливіше.
Через півроку я завагітніла. Наша донька, Марічка, народилася, коли мені ледь виповнилося 21. Після декрету я залишилася без роботи. Знайти нову виявилося майже неможливо: з малою дитиною, яка постійно хворіє, роботодавці не хотіли мати справу. «У вас дочка? Вибачте, не підходите», — чула я раз по раз. Допомоги не було: ні свекруха, ні мої рідні не могли посидіти з Марічкою. Я застрягла вдома, крутячись між пелюшками, каструїми і прибиранням.
Сашко працював у сусідньому місті, повертався пізно, і ми майже не бачилися. Усі домашні справи лежали на мені. Він навіть сміття не виносив — тарілку за собою не мив. Я не сміла його турбувати: він же втомлювався, заробив! Я звинувачувала себе, намагалася бути ідеальною дружиною, крутилася, як білка у колесі, аби догодити. Але Сашко почав нарікати:
— У тебе життя — малина! Дочку в садочок відвела — та й нічого не робиш. Не можеш роботу знайти? Подивись, у якій біді ми живемо!
Його слова пекли. Я почувалася винною, ніби й справді сиділа у нього на шиї. Намагалася догодити ще більше: готувала, прибирала, навіть капці мало не в зубах приносила. Але сварки через гроші ставали все частішими. Сашко твердив, що йому важко нас утримувати, а свекруха підливала оливи у вогонь: «Мій синочок змучився, на себе не схожий через тебе!»
Я не витримала цього тиску і вийшла на роботу. Мотрячила, як заклята: відводила Марічку до садочку, мчала у офіс, а ввечері забирала доньку у своєї мами. Зарплата була гарною, навіть вищою, ніж у Сашка. Але вдома нічого не змінилося. Через два тижні він знову вибухнув:
— Холодильник пустий! Вечерю не приготувала! Чому я після роботи маю сміття виносити?
— А ти хочеш, щоб я з дитиною та сміттєвим пакетом до садочку йшла? — відрізала я.
Сашко забирав Марічку від мами та чекав мене вдома. Я поверталася о восьмій вечора, змучена, і на вишукані вечері часу не було. Готувала щось швидке, іноді брала напівфабрикати. Але Сашкові це не подобалося:
— Всі жінки встигають, а ти особлива?
— Всі мужики заробляють та не скиглять! — парирувала я. — Якщо ми обоє працюємо, давай справи ділити навпіл!
Моя зарплата була вищою, але весь побут все одно тягнула я. Сашко ж вважав, що готування та прибирання — це «бабська робота», і знижуватися він не збирався. У приклад ставив свого батька: «Ось він справжній чоловік!» Я не витримала:
— Твій батько сам квартиру купив, а не жив за рахунок дружини! Якщо тобі все не так, тікай до своєї мами!
Сашко зібрав речі та пішов. Свекруха одразу почала дзвонити, благаючи повернути його: «Люди сміятимуться! Подумай про доньку!» Але мені начхати на плітки. Я втомилася бути служницею для людини, яка не цінить ні мене, ні мою працю. Марічка — зі мною, і я впораюся. Але іноді я запитую себе: як я дійшла до цього? Чому дозволяла йому так зі мною поводитися? Кохання осліпило мене, але тепер я бачу ясно: я заслуговую більшого.
