Цю історію мені розповіла одна близька подруга. Її сім’я — звичайна молода пара з двома малюками: п’ятирічною донькою та півторарічним сином. Як і в багатьох, спочатку все йшло за звичним сценарієм: мама у декреті, тато працює. Жили скромно, але щасливо.
До того моменту, поки гроші не почали закінчуватися.
Коли молодшому виповнилось півтора роки, моя подруга, Марічка, вирішила вийти на роботу. Чоловік старався, але його зарплати ледве вистачало на найнеобхідніше. Про няню й мови не було — послуги занадто дорогі. Єдиним варіантом здавалася бабуся — мати чоловіка. Жінка, здавалося, погодилася без зайвих заперечень. Усі були впевнені: з онуками їй буде радісно, а Марічка зможе підтримувати сім’ю фінансово.
Марічка виросла з повагою до старших, тому навіть не сумнівалася, що бабуся впорається — адже вона сама виховала гарну людину.
Але все пішло зовсім не так.
Через кілька тижнів бабуся почала скаржитися: діти, мовляв, невиховані, розпещені, не слухаються, постійно роблять безлад, а ще — погано їдять і носяться по хаті. Кожного дня вона дзвонила Марічці та нарікала на те, як їй важко.
— Їм потрібна твоя тверда рука, ти їх неправильно виховувала! — сердито говорила свекруха. — А я, вибач, не нянька. У мене свої справи та здоров’я. Я не повинна сидіти з ними щодня.
Кульмінацією стало те, що одного разу вона заявила про потребу у «законному вихідному серед тижня». Марічка була в шоці: вона з чоловіком працюють, мусять бути на робочих місцях, а тут — бабусі раптом треба відпочити. Куди подіти дітей — нікого не цікавить.
Критика свекрухи стосувалася не лише дітей. Вона почала встановлювати свої порядки в хаті сина та невістки. То рушники, на її думку, висять не так, то ковдри «нерівно заправлені», то каструлі стоять не на тих полицях. Одного разу вона навіть взялася розбирати чужу білизну, пояснюючи, що в її домі все має бути за її правилами. Марічка з чоловіком спочатку терпіли, але незабаром їхня чаша терпіння переповнилася.
Коли старшу доньку нарешті взяли до дитячого садка, Марічка з полегшенням зітхнула. Залишився лише син, якого, за прогнозами, у садочок не візьмуть ще року. Але рішення вже було прийняте: свекруха більше не буде нянею. Марічка звела спілкування з нею до мінімуму. Дзвінки — раз на два тижні, а онуків вона бачила не частіше разу на місяць, і то — без особливого ентузіазму з обох боків.
Так, бабуся допомогла у скрутний момент, але постійні докори, тиск і спроби «виховувати всіх і вся» зруйнували ту тонку нитку довіри, що ще залишалася між ними. Марічка зізналася мені, що більше не хоче, щоб її діти росли під цим тягарем. Вона й сама виросла без бабусиних повчань і вважає, що з дітьми має бути тепло та любов, а не крики та невдоволення.
З боку може здатися: невдячна невістка. Але коли тобі кожного дня капають на мізки, осуджують за кожну дрібницю і при цьому не допомагають, а лише роблять гірше — хочеться втекти. І не повертатися.
Іноді здається, що бабусі й дідусі забувають: онуки — це не їхні діти. Вони не зобов’язані виховувати їх з нуля, постійно, щодня. Вони — для любові, для мудрого слова, для ласки. А не для виховання у стилі 80-х з криками та докорами.
Ось і Марічка вирішила: краще самій справлятися, хоч і важко, ніж знову впускати в дім людину, яка руйнує все своєю присутністю. І я її розумію.
А ви як гадаєте — чи повинні бабусі допомагати з онуками щодня, чи це лише добра воля, до якої не можна примушувати?
