– Ми трохи поживемо у вас, бо не маємо грошей на оренду власної квартири! – сказала мені моя подруга. Я – енергійна жінка, мені 65 років, але я досі люблю подорожувати та знайомитися з цікавими людьми. Зі світлим смутком згадую молодість: тоді можна було їздити на море, ходити з друзями в походи, сплавлятися річками й отримувати масу вражень за копійки. Але ті часи вже минули. Мені завжди подобалось знайомитися з людьми – на пляжі чи в театрі, багато з них залишалися друзями на роки. Якось я познайомилася з жінкою на ім’я Оксана – ми відпочивали в одному пансіонаті. Стали подругами, потім кілька років просто обмінювалися листівками на свята. І раптом отримую телеграму: “О третій ночі приїжджає потяг. Зустрінь мене на вокзалі!” Я не зрозуміла, від кого це, і нікуди з чоловіком не поїхала. Але о четвертій ранку пролунав дзвінок у двері – на порозі стояла Оксана, дві дівчини-підлітки, бабуся й чоловік із цілою горою речей. Ми з чоловіком були шоковані, але впустили їх. Оксана каже: — Чого не зустріла? Телеграму ж відправила! Ти не розумієш, як дорого таксі з вокзалу! — Вибач, я не знала, що це ти… — Ну, мала твій адресу, от ми й тут. Думала, писати листи й досить… Далі Оксана сказала, що старша дівчина вступила до університету, а вся сім’я приїхала підтримати. І заявила: — Ми поживемо у вас! На оренду грошей нема, а ви ж живете в центрі! Я була шокована – ми навіть не родичі. Чому я маю їх годувати й обслуговувати? Вони самі нічого не готували, я була за всіх. За три дні я просто попросила їх з’їхати, куди завгодно. Оксана влаштувала істерику, трощила посуд і кричала. Вони таки пішли, але поцупили мій халат, кілька рушників, і навіть великий казан із борщем десь зник. Не знаю, як їм це вдалося – казан просто випарувався! На цьому моя дружба з Оксаною закінчилась. І Слава Богу! Я більше її не бачила й не чула про неї. Тепер я набагато обережніше заводжу знайомства!

Автор Мельник БогданЧас читання 3 хв.Опубліковано 02.02.2026

Ми зупинимося у тебе на деякий час, бо не маємо грошей на оренду власної квартири! сказала мені моя подруга.

Я досить енергійна людина. Хоч мені вже і 65, я досі відвідую різні місця, знайомлюсь із цікавими людьми. Часом із радістю, а часом із сумом згадую свою молодість. Тоді можна було відпочивати, де душе забажає! Можна було поїхати на море до Одеси. Можна було з друзями вирушити в похід на Дністер чи в Карпати. Або навіть сісти на кораблик і покататись Дніпром. Та й коштувало це все копійки кілька десятків гривень.

Але ті часи вже минули.

Я завжди любив знайомитись із людьми. Це ставалося і на пляжі, і в театрі. Із багатьма зі знайомих мене довго повязувала щира дружба.

Одного разу я познайомився з жінкою на ім’я Ярослава. Ми разом відпочивали в пансіонаті під Львовом. З того часу стали приятелями. Минуло кілька років, час від часу ми обмінювались листами та вітали одне одного зі святами. Та якось я отримав телеграму. Вона була без підпису. Було написано лише: О третій ночі приїжджає потяг. Зустрінь мене на вокзалі!

Я був спантеличений, хто міг таке надіслати. Звісно, з дружиною ми нікуди не пішли. Але вже о четвертій ранку у двері подзвонили. Я відкрив і завмер від подиву. На порозі стояли Ярослава, дві дівчини-підлітки, бабуся і чоловік. І все це з величезними сумками. Ми з дружиною стояли мов камяні. А потім впустили їх у квартиру. Ярослава одразу спитала:

Чому ти нас не зустрів? Я ж відправила телеграму! А так довелось таксі брати, це ж дорого!
Вибач, я справді не знав від кого вона
Головне, що я мала твою адресу. От ми і тут.
Думав, що ми просто будемо листуватись і все на тому!

Ярослава розповіла, що одна з дівчат закінчила цього року школу й вступила в університет у Києві. Решта родини приїхала її підтримати.

Ми поживемо у вас! У нас немає грошей на оренду. А ви живете так близько до центру!

Я був ошелешений. Адже ми навіть не родичі. Чому вони мають жити в нас? Мало того, треба було годувати їх тричі на день. Трохи їжу принесли з собою, але самі навіть не готували. Доводилось усе робити самому.

Три дні я терпіти це не міг і попросив їх зїхати. Мене вже не цікавило куди і як. Піднявся жахливий скандал. Ярослава почала бити посуд і кричати так, що весь підїзд чув.

Я був шокований такою поведінкою. Врешті вони пішли. І я виявив, що зник мій халат, кілька рушників і навіть цілий казан борщу! Досі не розумію, як вони це винесли непоміченими

На цьому наша дружба скінчилася. Слава Богу! Я більше про них не чув і не бачив їх. Тепер став набагато обачнішим із новими знайомими й завжди памятаю: гостинність не повинна стати приводом для зловживань.

Залишатись Людиною Середина грудня у провінційному українському містечку була сирою та вітряною. Сніг ледь прикривав мерзлу землю, а автостанція з її вічними протягами скидалася на останній прихисток застиглого часу. Тут пахло кавою з буфету, антисептиком та в’яненням. Скляні двері гучно гриміли на вітрі, впускаючи хвилі холоду й людей із зашарілими від морозу обличчями. Маргарита поспішала через зону очікування, звіряючись із часом на вокзальному годиннику. Вона була тут транзитом — коротке відрядження до сусіднього міста закінчилося раніше, і тепер їй потрібно було дістатись додому з двома пересадками. Ця автостанція стала першою й найбільш похмурою з них. Квитки були на вечірній автобус, і Рита вбивала три години, відчуваючи, як туга й нудьга цього місця проникають навіть крізь підкладку дорогого пальта. Вперше за десять років вона поверталася в такі далекі краї, що тут все здавалось їй зменшеним, тьмяним, сповільненим і дуже далеким від її теперішнього столичного життя. Її каблуки різко цокали по плитці. Вона була тут чужою — розкішне пісочне пальто, ідеальна зачіска, яка трималася після дороги, шкіряна сумка на плечі. Погляд, привчений до вибіркового сприйняття, ковзнув по залі: буфетниця, що позіхала, старенька пара з хлібом, чоловік у стоптаній куртці з порожнім поглядом. Вона відчувала на собі погляди — не злі, а просто констатуючі: чужинка. І сама з цим погоджувалась. Треба було просто перечекати — пережити цей простір і час, як поганий сон. Уже вранці вона мала бути у затишній квартирі в великому місті, де немає цієї пронизливої провінційної туги. У ту ж мить, коли вона шукала місце для очікування, їй перегородив шлях чоловік. Літній дідусь, років шістдесят, може, трохи більше. Обличчя — вітряне й буденне. На ньому була стара, але ретельно зашита куртка і шапка-вушанка, яку він тримав у руці. Він не став на дорозі навмисне, а наче з’явився із сірого повітря. Заговорив тихим, рівним, трохи безбарвним голосом: — Перепрошую… Дівчино… Не підкажете, де тут можна води попити? Запит завис у повітрі так само недоречно, як і сама ситуація. Маргарита майже автоматично махнула рукою у бік буфету, де виднілися пляшки з водою. — Он там, у кіоску, — сказала вона й обійшла його. Дратівливий укол: “Попити води”. Ще й “дівчино”. Якісь архаїзми. Хіба складно самому побачити? Видно ж! Він кивнув і ледь чутно подякував, але не рухався з місця. Стояв з опущеною головою, ніби збирав сили перейти ці кілька кроків. Це розгублення і безпорадність перед найпростішою дією змусили Маргариту затримати погляд. Вона побачила не одяг і не вік — а крапельки поту на його скронях, блідість губ, тремтячу руку, скляний, зосереджений погляд у підлогу. В її душі щось здригнулося. Спішка, роздратування — все розтануло, ніби витікло крізь тріщину в її захисній оболонці. Не думаючи, вона спитала: — Вам зле? Чоловік підвів очі, повні радше сорому й розгубленості, аніж прохання. — Тиск щось… голова паморочиться… Далі все сталося на автоматі. Вона взяла його під лікоть — м’яко, але твердо. — Не стійте. Присядемо ось тут, — голос її став лагідним, але рішучим. Вона допомогла йому сісти, присіла навпроти на корточки, не зважаючи на свій вигляд. — Приспокійтесь, дихайте розмірено, не поспішайте. Побігла до буфету й принесла води. Потім дістала носову хустинку й витерла йому лоба. Усе її єство в цей момент було тут — біля цієї людини. — Люди, допоможіть! — її голос пройняв автостанцію. — Чоловіку зле! Викличте “швидку”! Автостанція пожвавішала: старенька жінка простягла валідол, хтось будь-як, але швидко набрав 103, навіть продавчиня вибігла з-за прилавка. Незнайомі люди, здавалося, скупчилися колом — не фоном, а громадою, що спільно переживала біду. Маргарита лишалась поряд, міцно тримаючи старечу долоню — вона вже не була ані успішною киянкою, ані сторонньою, а просто людиною, що опинилась поруч. Світ змінився, коли зайшли медики. Усе замовкло, дорога до скамейки очищалася, у медичного фельдшера в очах була і втому, й професійна увага. — Що трапилось? — спитала жінка з нашивкою “швидкої”, швидко оглядаючи дідуся. Маргарита докладно й чітко розповіла усе, що знала. — Реагували правильно. Зараз відвеземо в лікарню, — погодилась фельдшер. Чоловік, вже стоячи на ногах, подивився на Маргариту: — Дякую вам, доню… Ви мені життя, може, врятували… Вона лише кивнула — слів не знаходилось. І спостерігала, як його уводили у морозний вечір до білої “швидкої”. Зал знову повернувся до звичного існування, але щось у ньому змінилось. І в Маргарити — теж. Вона дивилася тепер на людей інакше: бачила продавчиню з чаєм, чоловіка, що допомагав мамі з коляскою. З дрібниць складалась мозаїка турботи — не сірості, а неголосної людяності. Вона купила собі пляшку води і зробила ковток. Та вода була найважливішою у світі. Бо стала простою, людською ниткою зв’язку. Маргарита вперше відчула себе справжньою. Тут, на цій задрипаній автостанції, з розтріпаним волоссям і в пом’ятому пальті. Бо залишатись людиною — це не відмовлятись від усіх масок. Це пам’ятати, що під ними. І, коли треба, дозволяти цим справжнім “я” звучати сильніше за роль. Залишатись Людиною — ось що важливо навіть на продувній українській автостанції.