Ми тут поживемо до літа! як я вигнала зухвалу рідню чоловіка та змінила замки.
Дзвінок у домофоні був шалений, наче сирена у надзвичайній ситуації. Я кинула погляд на годинник: сьома ранку, субота. Єдиний день, коли могла нарешті виспатись після декадового авралу на роботі, а не приймати гостей. На екрані обличчя золовки. Світлана, сестра мого чоловіка Ігоря, мала вигляд наче йде брати приступом Верховну Раду. За її спиною вгадувались три дитячі маківки, скуйовджені й сонні.
Ігоре! крикнула я, навіть не знімаючи трубку домофону. Твої приїхали, твоя справа.
Чоловік вивалився з кімнати в спортивних шортах навиворіт. Він добре розумів: якщо я кажу подібним тоном про його родину, значить, моя терплячість давно луснула. Поки він щось бубонів у трубку, я вже стояла в коридорі, схрестивши руки. Моя квартира мої правила. Цю «трійку» у центрі Києва я виборола важкою працею та кредитом ще за два роки до весілля. Я не бажала бачити тут зайвих людей.
Двері відчинились і в ідеальний передпокій, що пахнув елітним парфумерним дифузором, ввалилася компанія. Світлана, обвішана баулами, навіть не віталась. Просто відсунула мене стегном, як табуретку.
Ой, нарешті дістались! зітхнула вона, валяючи сумки прямісінько на дорогий італійський керамограніт. Оленко, що стала, як вкопана? Чайник вмикай, діти з дороги їсти хочуть.
Світлано, рівно відповіла я, підпираючи стіну поглядом, що натякає на стихійне лихо. Ігор автоматично знизав плечима чекай скандалу ввечері.
То Ігор нічого не розказав? Світлана скривила обличчя в невинній простоті. У нас капремонт! Мають усе роздовбати труби, підлогу міняють. Неможливо жити будівельний пил стовпом… Тож ми у вас на тиждень переживемо. Вам же у цих апартаментах не тісно? Стільки метрів простоює.
Я строго поглянула на Ігоря. Той удав, ніби розглядає стелю добре знав: сьогодні він пролітає з ніжністю.
Ігоре?..
Олен, ну правда… лепетав він. Сестра, діти… куди їм в будівельну пилюку? Тільки тиждень.
Тиждень, чітко сказала я. Сім днів і не годиною більше. Про харчі самі дбаєте. Діти по хаті не ганяють, стін не чіпають, до мого кабінету й близько не підходять. І щоб після десятої тиша, як на кладовищі.
Світлана пирхнула, закотивши очі:
Ну ти й сувора, Олено. Тобі б у виправній колонії працювати. Гаразд, домовились. Де нам спати? Не на підлозі, сподіваюсь?
Так розпочався мій персональний апокаліпсис.
«Тиждень» розтягнувся на два. Потім на три. Моя затишна квартира, наче після реклами дизайнерів, перетворювалась у хаос. У коридорі вічна гора брудного взуття, я об неї раз у раз перечіплялась. На кухні стихійне лихо: жирні плями на граніті, крихти, липкі розводи. Світлана почувала себе господинею, а я її наймичкою.
Олено, а чого в холодильнику порожньо? з претензією питала вона, заглянувши в холодний простір. Дітям треба йогурти, та й ми з Ігорем м’яса б поїли. Ти ж добре заробляєш, могла б подбати про рідню.
У тебе є картка, є магазини вперед. Доставка цілодобова, не відриваючись від ноутбука, відповіла я.
Жадібна ти, пробурчала Світлана, гримнувши дверцятами так, що аж банки задзвеніли. В гробу кишень нема, памятай…
Хоча апофеозом був не холодильник. Одного разу, повернувшись додому раніше, я застала племінників у своїй спальні. Старший стрибав на дорогущому ортопедичному матраці, як на батуті, а молодша… Малювала на стіні. Моєю помадою від Yves Saint Laurent, лімітована серія.
Геть! гаркнула я так, що діти розлетілися по закутках.
На звук примчала Світлана. Побачивши зажовану помаду й розмальовані шпалери, тільки знизала плечима:
Ну що ти розкричалася? Це ж діти. Перемалюєш стіни. А помаду купиш собі нову, не обіднієш. А ми, до речі, подумали ремонт затягується. Майстри якісь алкоголіки. Ми тут до літа посидимо. Удвох же вам нудно, а з нами веселіше!
Ігор стояв поряд мовчав. Ганчірка.
Я не стала сперечатись. Просто вийшла у ванну, аби не накласти кримінал на місці. Треба було видихнути.
Увечері Світлана пішла митися, телефон залишився на кухонному столі. Там спалахнуло повідомлення, текст на весь екран: від «Марина Оренда»:
«Світлано, гроші за наступний місяць перевела. Жильці задоволені, питають, чи можна пожити до серпня?»
І слідом сповіщення від банку: «Зараховано: +30 000 грн».
Всередині щось клацнуло. Все склалося як пазл: ніякого ремонту нема. Вся ця родина здала свою квартиру десь на Троєщині подобово, а сама ввалилася до мене на повне забезпечення. Економія на харчах, комірному плюс пасивний дохід геніальний бізнес-план, тільки не її коштом.
Я сфотографувала екран. Руки не тремтіли навпаки, відчула холодну, злу тверезість.
Ігоре, йди сюди, покликала я.
Показала йому фото. Він прочитав, побілів, потім почервонів.
Олено, може, це помилка?
Помилка, що ти досі не викинув їх з дому, спокійно відповіла я. Вибирай: або завтра до обіду їх тут нема, або ти йдеш разом із ними. З мамою, сестрою та всім вашим балаганом.
Але ж куди вони?
Мені байдуже. Хоч під Поштову площу. Хоч у «Премєр Палас», якщо вистачить грошей.
Зранку Світлана весело заявила, що йде до магазину «примітила чудові чобітки» (мабуть, на орендовані гроші). Дітей залишила на Ігоря, той звільнився по роботі.
Я дочекалась, поки за нею грюкнуть двері.
Ігоре, одягай дітей, йдіть на довгу прогулянку в парк.
Чому?
Бо зараз тут буде санітарна обробка від паразитів.
Коли чоловік із племінниками щез у ліфті, я набрала телефон. Перший дзвінок служба відкриття замків. Другий дільничний.
Годі гостинності. Час навести лад.
Учорашнє питання Ігоря, «Може, це помилка?» лунав у голові, поки майстер крутив новий циліндр у замку.
Жодних помилок. Тільки холодний розрахунок.
Слюсар, кремезний чоловік з тату на передпліччі, робив усе швидко.
Надійні двері, схвально мовив, але й замок танк, тепер ніхто не зайде.
Так і треба, кивнула я. Мені спокій дорожчий.
Я перевела йому на картку стільки, скільки потягну на вечерю у «Вино та лляльки», але спокій безцінний. Далі речі. Без сентиментів. Великі чорні мішки на 120 літрів і туди все: свитині ліфчики, дитячі колготки, іграшки, що валялися скрізь. Не складала, а пхала щільніше косметику Світлани змітала з полиць у ванній одним рухом.
Через сорок хвилин біля входу на сходах вже стояла гора: пять повних мішків + два стареньких чемодани.
Дзвякнув ліфт приїхав дільничний. Я зустріла його на порозі, з документами.
Доброго дня, лейтенант, тицьнула йому витяг із реєстру власності й паспорт. Єдине житло моє, зареєстрована лише я. Зараз будуть намагатися пробитись люди, що тут не живуть і прав не мають. Зафіксуйте, будь ласка, спробу незаконного проникнення.
Дільничний, молодий чоловік із втомленим поглядом, розгорнув папери.
Родичі?
Колишні, посміхнулася я. Сімейні суперечки перейшли в активну фазу.
Світлана нарешті приперлася вся в пакунках із магазину на Хрещатику, щаслива, аж поки не побачила гору сміттєвих мішків і мене в компанії поліції.
Це що таке?! завищала, тицяючи пальцем у мішки. Олено, ти здуріла? Це мої речі!
Твої. Забирай і забирайся. Готель закрився.
Вона хотіла прорватися всередину, але їй дорогу перепинив дільничний.
Громадянка, зупиніться. Ви тут зареєстровані? Дозвіл маєте?
Я я сестра чоловіка! Ми тут у гостях! звернулась до мене, обличчя покрилося плямами. Ти що, ненормальна? Де Ігор? Зараз подзвоню йому!
Дзвони, усміхнулась я. Він не відповість. Пояснює зараз дітям, чого мама така «кмітлива».
Світлана набирала Ігоря гудки, потім скидання. Чоловік, мабуть, таки злякався погрози розлучення: йому з моїмос жити простіше.
Ти не маєш права! кричала Світлана, кидаючи пакети так, що звідти викотилась новенька коробка з черевиками. В нас так ремонт! Нікуди йти! У мене діти!
Не бреши. Передавай вітання Марині. І дізнайся, чи продовжують твою оренду до серпня чи треба виселяти жильців, аби бути вдома самої?
Світлана застигла, відкривши рот, ніби вдулася. В повітрі повисла тиша.
Ти ти звідки
Прикривай телефон, бізнес-леді. Ти місяць сиділа на чужому горбу, жерла мої продукти, псувала мою квартиру, а свою хату без сплати податків здавала. А тепер слухай!
Я сказала це тихо, але кожне слово звучало, як постріл:
Забирай мішки й щезай. Побачу тебе чи дітей поруч з моїм підїздом подам заяву до податкової про незаконну оренду й до поліції про крадіжку. В мене зникло золотце й гадаєш, де його знайде поліція, коли перевірить мішки?
Золоту каблучку я давно сховала у сейф, але Світлана цього не знала. Вона зблідла так, що тональний став на ній маскою.
Ти сволота, Олено, прошипіла. Бог тобі суддя!
Бог зайнятий, різко відповіла я. А мені нарешті спокій. Квартира теж моя й лише моя.
Вона скаржилась, набивала речі у таксі тремтячими руками. Дільничний спостерігав із легким смиренням приємно працювати, коли протокол не треба.
Коли двері ліфта зачинились за її спиною, мішками й зіпсутими мріями, я повернулась до дільничного:
Дякую за службу.
Та нічого, посміхнувся він. Головне замки хороші поставили.
Я зайшла й зачинила двері. Новий замок клацнув звук надійний, рішучий. Відчутно запах чистоти клінінг вже завершив на кухні та перейшов до спальні.
Ігор повернувся за дві години. Один. Дітей здав Світлані прямо біля підїзду. Увійшов, вочевидь побоюючись підступів.
Олен вона поїхала.
Знаю.
Вона таке на тебе кричала…
Мені байдуже, що верещать щури, коли їх женуть з корабля.
Я сиділа на кухні, насолоджуючись свіжозвареною кавою з улюбленої, ЦІЛОЇ чашки. На стіні ні сліду від помади, усе наче й не було. В холодильнику тільки мої продукти.
Ти знав про оренду? спокійно питаю.
Ні! Чесно, Олено! Якби тільки знав…
Якби знав, змовчав би, тихо констатую. Запамятай, Ігоре. Це останній раз. Ще бодай щось подібне від твоєї рідні й твої речі стоятимуть поруч із їхніми мішками. Зрозумів?
Він кивнув налякано й слухняно. Він знав не жартую.
Я зробила ковток кави.
Вона була ідеальною.
Гарячою, міцною, і найцінніше випитою в абсолютній тиші моєї квартири.
Корона не тисне.
Сидить, як влита.
