Марійка ще спала, коли в тиші суботнього ранку роздався рішучий дзвінок у двері. Вона схопилася з ліжка, серце калатало, як наляканий птах. Хто міг прийти так рано? Гостей вона не чекала.
Відчинивши двері, вона завмерла: на порозі стояли її колеги — Ганна, Тетяна й Оксана. В руках у Ганни — термос, у Тетяни — коробка з паляницею.
— Що ви тут робите?! — скрикнула Марійка. — Сьогодні ж вихідний!
— Саме тому ми тут, — Ганна вже заходила в хату, наче до себе. — Де твоя донька?
— Даринка спить… А що трапилося?
— Нічого не трапилося. Збирай її й збирайся сама. Їдеш з нами на базу відпочинку. Заперечення не приймаються.
Марійка оніміла. Вона не розуміла, що відбувається. Як так — їхати? На турбазу? Зараз?
— Я ж казала вам у офісі, що не зможу…
— А ми знаємо чому, — м’яко промовила Тетяна. — І нам соромно, що не помічали раніше.
Марійка зблідла.
— Ви про що?
— Ми все знаємо, Марійко. Що ти після розлучення сама тягнеш дитину, що твій колишній не платить аліментів, що ти з останніх сил збираєш доньку до школи, сама не доїдаєш і все одно нікому ні слова.
Марійка мовчала. У горлі стояв клубок.
— Я… не хотіла скаржитися. Здавалося… що впораюсь…
— Ти й так впоралася, — встряла Оксана. — Але впоратися — не означає виживати. Ми друзі, Марійко. А друзі не дають другу йти на дно.
— Ми все влаштували, — продовжила Ганна. — Путівка на базу — за наш рахунок. З нас їжа, дорога, відпочинок. З тебе — лише ти й твоя Даринка.
Марійка опустила очі. Їй було ніяково. Приймати допомогу — важко. Але ще важчіше — мовчки тонути.
— Але… у мене навіть речей немає…
— У тебе є ми, — різко сказала Ганна. — Тетяна привезла одяг від своєї доньки. Все ще як нове. Даринці якраз до школи.
— Ми ще канцелярію тобі підготували, — сказав Богдан, заходячи в сіни з мішком. — Олівці, зошити, альбоми. Все потрібне.
— Я… не знаю, що сказати…
— Нічого й не кажи, — Оксана обняла її. — Просто повір: ти заслужила не лише труднощі. Ти заслужила відпочинок, турботу й підтримку.
Вже через дві години автобус із веселою компанією вирушив із міста. Даринка сиділа на колінах у Марійки, обіймаючи новий рюкзак. А Марійка дивилася у вікно, стискаючи в долонях термос із чаєм. І в грудях у неї вперше за довгий час було тепло.
Їй не пощастило з чоловіком. Але, як виявилося, їй неймовірно пощастило з людьми, які її оточують.
