«Ми вам будинок вже продали. Але маємо право пожити тут ще тиждень», — сказали колишні власники. У 1975 році ми переїхали з села до міста. Придбали будинок на околиці і несподівано потрапили у халепу… У селі люди завжди допомагали одне одному, такими були й мої батьки. Тому вони погодилися, коли попередні господарі попросили дозволу пожити в нашому новому домі кілька тижнів, поки вирішать свої справи. Але ці люди мали величезного і лютого чорного пса. Ми не хотіли, щоб він залишався, бо на нас він не слухався. Того собаку я пам’ятаю досі. Минув тиждень, другий, третій — а колишні власники й досі мешкають у нашому будинку, сплять до обіду, майже нікуди не виходять, і явно не збираються з’їжджати. А найгірше — поводяться, наче це досі їхня оселя, особливо матір колишнього власника. Батьки не раз нагадували їм про домовленість, але виїзд відкладався знову і знову. Вони випускали собаку і не стежили за ним, тож він не тільки справляв нужду в нашому дворі, а ми навіть боялися виходити на подвір’я — псище кидався на всіх. Мої батьки неодноразово просили тримати його на прив’язі, але щойно тато йшов на роботу, а брат із сестрою — до школи, одразу пес бродив по саду. І саме цей собака допоміг татові вигнати зухвалих квартирантів. Одного дня сестра повернулася зі школи, відчинила хвіртку й не звернула уваги на собаку. Чорне страхіття звалило її з ніг — і, на щастя, все закінчилося лише порваною курткою. Пса закували в ланцюг, а винною зробили нашу малу сестричку — мовляв, зарано прийшла. А ввечері все і сталося! Тато повернувся додому і, не знімаючи пальта, витягнув стару господиню та її речі просто на вулицю. За нею вискочила донька з чоловіком. Усі їхні пожитки полетіли через паркан у болото та калюжі. Вони спробували нацькувати пса на тата, але той, побачивши, що відбувається, піджав хвоста і сховався у своїй буді — зовсім не хотів йти. За годину все їхнє майно було на вулиці, ворота зачинені, а пес залишився зі своїми господарями за парканом.

Без категорії

Автор Гриценко ІванЧас читання 3 хв.Опубліковано 03.02.2026

“Ми вам продали хату. Моїм правом є пожити тут ще тиждень,” казали колишні власники.

У 1975 році ми перебралися з села до міста. Придбали будинок на околиці й потрапили у незручну ситуацію…

В селі було прийнято допомагати одне одному, мої батьки були такими ж. Тож коли колишні власники попросили дозволу залишитися ще кілька тижнів у нашому вже новому домі, доки владнають документи, батьки погодилися.

Ці люди мали величезного й сердитого собаку. Він нас не слухався, ми не хотіли його залишати собі. До цього дня добре пам’ятаю того пса.

Минув тиждень, другий, третій а вони й досі мешкали в нашій хаті. Спали до обіду, майже нікуди не ходили, і видно було, що зїжджати не поспішали. Найбільше дратувала їхня поведінка: поводились так, ніби хата належить їм, особливо мати колишнього власника.

Батьки не раз нагадували їм про домовленість, але ті лише тягнули час і знаходили відмовки залишитися ще.

Собаку свого вони постійно вигулювали без нагляду, він гадив у нашому саду, і навіть нам було страшно виходити на двір. Пес кидався на всіх підряд. Батьки неодноразово просили тримати його на повідку, та варто було татові піти на роботу, а братові й сестрі до школи, як собака відразу опинявся на подвірї.

Отак, зрештою, саме собака допоміг батькові позбутися цих нахабних людей.

Одного разу сестра повернулась зі школи й, не глянувши, відкрила хвіртку. Чорний «бичок» миттю збив її з ніг, але диво все обійшлося лише зірваним одягом: пес не встиг вчинити чогось страшного. Собаку відразу ж зачепили на ланцюг, а сестру ще й звинуватили, що рано прийшла.

А ввечері тато повернувся з роботи, зняв лише кирзові чоботи, а пальта не встиг як схопив стару господиню й просто виніс її в чому була надвір. За нею побігли дочка з чоловіком. Весь крам, що належав цим нахабам, тато порозкидав через паркан прямісінько у болото та калюжі.

Вони ще намагалися нацькувати на тата свого собаку, та як тільки пес побачив, що діється, піджав хвоста й заліз до будки. Він ані руш не хотів йти за ними. Уже за годину всі манатки цих людей були на подвірї, ворота зачинили, а пес з господарями сидів вже за парканом.

Отака історія трапилась з нами в Києві. Купили ми дім за сім тисяч карбованців, хотілося почати нове життя, та й тут не обійшлося без випробувань.

Вже майже рік мій син живе з Катериною, але ми досі не знайомі з її батьками. Це видалося мені підозрілим, тож я вирішила дізнатися правду Я завжди прагнула виховати сина у повазі до жінок — своєї бабусі, матері, дружини, доньки. На мою думку, це найкраща чоловіча риса: шанувати жінок. Ми з чоловіком дали синові чудову освіту та всі можливості для щасливого життя. Ми не мали наміру допомагати йому більше, але все ж купили для нього двокімнатну квартиру. Хоч він і працював, щоб забезпечити себе, на власне житло йому не вистачало. Квартиру ми йому одразу не віддали й навіть про саму покупку не говорили. Чому? Бо наш син вже рік живе з дівчиною — Катериною. Ми досі не бачили її батьків, і це здавалося мені дивним. Згодом з’ясувалося, що мати Каті — колишня сусідка моєї подруги. Вона розповіла мені таке, що занепокоїло мене ще більше. Виявилось, Катева мама вигнала з дому чоловіка, коли той почав менше заробляти. Але справжнє безглуздя почалося пізніше: вона закрутила роман із одруженим, але заможним чоловіком. Бабуся Катерини теж мала стосунки з одруженим чоловіком. Вони навіть змусили свою доньку і внучку їздити з ними на його дачу та допомагати по господарству. Через це у мого сина вже були непорозуміння з майбутньою тещею. Але найбільше мене непокоїло, що мама й бабуся Каті налаштовують її проти батька. Дівчина любить тата, але через ці дві жінки її стосунки з ним під загрозою. Ще й “вишенька на торті”: Катя вирішила кинути навчання, бо переконана — чоловік має цілком забезпечувати сім’ю. І я з цим погоджуюсь, я виховувала сина саме так. Але, Боже борони, якщо в їхньому житті станеться біда, як вона допоможе чоловікові у скрутну хвилину? До речі, я переписала квартиру на себе, бо відчуваю, що виховала “оленя”, як кажуть в народі. Так, усе, що куплено до шлюбу, після розлучення не ділиться, але Катя така хитра, що залишить мого “романтика” тільки з шкарпетками.

– Само собою, у всьому цьому винна тільки я! – Сестра мого хлопця ридає. – Я навіть уявити не могла, що таке могло статися! А тепер геть не знаю, як далі бути. Я зовсім не розумію, як владнати цю ситуацію, щоб не втратити свою гідність. Сестра мого хлопця кілька років тому вийшла заміж. Після весілля домовилися, що молодята житимуть із мамою чоловіка. Її батьки мають велику трикімнатну квартиру й лише одного сина. – Я залишаю собі одну кімнату, а решта — у вашому розпорядженні! – сказала свекруха. – Ми всі виховані люди, думаю, зможемо спокійно жити разом. – Якщо що, ми завжди можемо з’їхати! – заспокоював чоловік дружину. – Нічого поганого не бачу, якщо спробувати пожити з мамою. Не спрацює — знімемо окрему квартиру… Власне, так і сталося. Адже спільне проживання виявилося неабияким випробуванням. І невістка, і свекруха намагались ужитися, але з кожним днем ставало дедалі гірше. Невдоволення накопичувалося, сварки траплялися все частіше. – Ти ж казав, якщо не вийде — переїдемо! – плакала дружина. – Ну, ми ж ще навіть не намагались серйозно! – поблажливо відповідала свекруха. – Такі дрібниці — не привід пакувати речі. Рівно через рік після весілля дружина завагітніла й народила здорового сина. Поява онука співпала з моментом, коли свекруха залишилась без роботи, бо роботодавці не хотіли брати жінку передпенсійного віку. Так сталося, що навіть вийти нікуди не могли: невістка з дитиною та свекруха були цілими днями разом, і відносини псувалися з кожним днем. Чоловік розводив руками й лише слухав нарікання, адже був єдиним, хто працював. – Зараз ми не можемо залишити маму саму: їй нема на що жити. Я не маю змоги винаймати окрему квартиру й ще допомагати матері. Як мама знайде роботу — тоді переїдемо! Але у молодої жінки терпець урвався. Вона зібрала речі своєї та сина й переїхала до своєї мами. На прощання сказала чоловікові, що більше не ступить у дім його матері. Якщо йому дорога родина — хай щось вирішує. Жінка була впевнена, що коханий неодмінно захоче повернути її з дитиною. Але глибоко помилилась. Минуло вже три місяці, а чоловік і не думає повертати сім’ю. Живе із мамою, з дружиною й дитиною спілкується онлайн після роботи, у вихідні навідує їх у тещі. Чоловік має одночасно турботу двох жінок, а ще й його мама жаліє сина, залишеного розлюченою дружиною, і самостійно йому не доводиться займатись вихованням дитини. Чоловік — у виграші! Та й свекруха, схоже, добре влаштувалась — нічого не втратила. А молода жінка — нещаслива. Вона любить чоловіка, хоч і розуміє, що його поведінка далека від правильної. – Чого ти чекала, коли пішла? – питає її чоловік. – Хочеш, вертайся назад. Гадаю, у неї й справді немає наміру залишати маму й винаймати квартиру. Жінка в декреті, на це грошей просто не має. Це кінець їхньої сім’ї? Як ви гадаєте, чи є у неї хоч крихта шансів повернутись до дому свекрухи й вийти з цієї ситуації, зберігши свою гідність?