«Ми вам дім продали. Маємо право ще тиждень тут побути», — сказали колишні власники. У 1975-му ми переїхали з села до міста, купили хату на околиці та були дуже здивовані… У селі тоді всі допомагали одне одному — так і мої батьки. Тож погодилися, коли попередні господарі попросили пожити у вже нашій хаті ще кілька тижнів, поки владнають свої справи. Ці люди мали дуже великого й агресивного собаку, якого ми не хотіли брати – він нас не слухав. Я пам’ятаю того пса й досі. Минув тиждень, другий, третій… А колишні власники й досі живуть у нашому домі, сплять до обіду, майже нікуди не ходять і, схоже, навіть не збираються виїжджати. Найгірше — поводяться так, ніби це їхнє житло, особливо мати колишнього господаря. Батьки не раз нагадували їм про домовленість, але ті постійно відкладали переїзд. Вони випускали собаку і не контролювали його. Він не лише бруднив наш двір, але й наводив жах – було страшно вийти надвір, бо пес кидався на всіх. Батьки просили не відпускати його, але варто було татові йти на роботу, а брату з сестрою – до школи, як він уже бігав по подвір’ю. Саме пес допоміг татові позбутися цих зухвалих квартирантів. Якось сестра повернулася зі школи, відчинила хвіртку і не помітила пса. Чорне теля збило її з ніг, і, пощастило, що все обійшлося лише переляком і порваним одягом. Пса замкнули, а провину переклали на сестру – мовляв, прийшла зарано. А ввечері вже почалося! Тато, не знімаючи пальта, буквально виштовхав стару хазяйку на вулицю, за нею помчала донька з чоловіком. Усі речі брязнули через паркан у багнюку й калюжі. Вони намагалися нацькувати нашого батька їхнім псом, та, побачивши це, він піджав хвоста і сховався у сарайчику. Виходити навіть не збирався. За годину все майно тих людей опинилося надворі, брама зачинилася, а пес сидів разом із господарями за парканом.

«Ми вам будинок продали, але лишаємося ще тиждень так домовлено», сказали попередні власники.

У 1975 році ми перебралися з села у місто. Купили хатинку на околиці Львова й одразу зіштовхнулися з пригодами…

Сільські жителі завжди один одному допомагали мої батьки так само. Тому, коли колишні хазяїни попросили пожити ще пару тижнів у вже нашому будинку, поки завершать всі папери, батьки погодилися без зайвих питань. Що там свої люди, чого ні, допоможеш.

Але вони мали страшенно великого й ще страшнішого пса. Ми й так його боялися, та забирати кудись чи щось з ним знайомитися навіть не думали, бо на нас він абсолютно не реагував. Той пес досі мені вічними кошмарами сниться.

Минув тиждень, другий, третій… А колишні власники все живуть у нас, хропуть до обіду, по місту майже не ходять, і виганятися не збираються. Головне ж поводяться, ніби то й досі їхня хата. Особливо та мати, стара як світ, наче цариця всього на світі.

Батьки неодноразово нагадували про домовленість, але виселення щоразу відкладалося під приводом то погоди, то «завтра обов’язково з’їдемо».

З тим псом була окрема історія: вони випускали його гуляти, а він влаштовував у нашому городі цілу відповідальну місію по всім кущам. І то не просто кущі понюхати, а й відповідно «відмітитися». Нам із братом і сестрою було страшно навіть у двір вийти пес кидався на кожного, хто бачить уперше. Батьки марно просили тримати його на ланцюгу. Тільки-но татко йшов на роботу, а брат із сестрою до школи, пес одразу опинявся на волі, а наші нерви на межі зриву.

Але саме він і допоміг нарешті виставити нахабних квартирантів за ворота.

Одного разу моя сестричка від школи повернулася раніше звичайного, відчинила хвіртку й забула, що звір в засідці. Те чорне крихітне телятко кинулося до неї: шубовснуло на землю, але дивом особливо не покусало лиш рукав порвало. До того ж, винною зробили мою сестру мовляв, «сама винна, прийшла зарано».

Та ввечері терпінню батька настав кінець: прийшов з роботи, не встиг пальто зняти, як виніс стару господиню в її халаті просто на вулицю. За нею вилетіли донька із чоловіком, а всі їхні пожитки за паркан у болото, прямісінько в калюжі.

Погрожували ще собаку на тата нацькувати, але пес, побачивши всю цю драму, підвернув хвоста і зник у будці. Виселитися відмовився, хіба назад у хату!

За годину всі їхні сумки й подушки були з другого боку паркана, хвіртка щільно закрита, а їхній пес із господарями поза нашим двором, і кожен залишився при своїх мріях та нервових клітинах. Все це заради одного українського «дякую» і стакана компоту.