– Ми вас для того й вирощували.
– Я вам більше всіх дала, отже, й допомоги маю більше отримувати. Чи ви забули про квартиру?
Голос матері в телефоні лунав вимогливо, ніби котьком проходився по нервах. Оксана притиснула трубку плечем, одною рукою тримаючи каструлю, а іншою – помішуючи вівсянку.
– Мам, але ми ж уже домовились. Ми з Максимом у суботу їдемо до його рідних, – Оксана з усіх сил намагалась приховати нервозність у голосі. – Обіцяли допомогти в городі. У них там роботи – як на рік.
– А в мене, виходить, усе само перекладеться? – їдко уточнила Інна, зітхнувши. – Вантажник знову запив. Треба коробки перенести. Виручай. Вранці приїдете – до обіду впораємось. Тоді й поїдете на свій город.
Оксана опустилась на стілець, відчуваючи, як підскочив пульс. Ці розмови завжди були однаковими. Мати ніколи не просила. Вона вимагала. І аргументи в неї були залізними, важкими, з присмаком морального боргу. Навіть заборгованості.
– Мам, ми вже пообіцяли. Вони й так з нами рідко бачаться. Не можу ж я взяти й усе скасувати, – повторила Оксана, хоч і знала, що це марно.
– Ось як? – Інна підвищила голос. – Виходить, я стільки дала своїй доньці, а вона все одно заглядає наліво?
Оксана заплющила очі. Ось воно… Зараз почнеться.
– Весілля ваше пам’ятаєте? Хто вам на квартиру грошей дав? Свояки? Та вони собі на ремонт зібрати не можуть, у хижі живуть. Якби не я, ти б по орендах стрибала.
Максим чув усе з сусідньої кімнати. Майже усе. Решта була зрозуміла з реакції дружини. Він уже стояв у дверях кухні, схилившись до одвірка й схрестивши руки. Оксана буквально відчувала його погляд на собі. Вона різко перервала дзвінок і подивилась на чоловіка.
– Ти все чув? – обережно спитала вона.
– Все, що треба, – коротко відповів він. – Хай більше взагалі не дзвонить. Вона що, думає, що нас купила?
Оксана хотіла заперечити, але слова застряли в горлі. Вона розуміла Максима. Кожного разу, коли мати так «нагадувала» їм про свою допомогу, їй ставало ніяково. Ніби вона справді живеВона зітхнула глибоко, відчуваючи, як у грудях розпускається легкість, наче невидимі кайдани нарешті зламалися.
