Ми відмовляли собі в усьому, щоб дочкам нічого не бракувало. Невже я заслужила таку байдужість від власних дітей?
Коли наші доньки виросли та створили свої родини, ми з чоловіком з полегшенням зітхнули. Здавалося, тепер можна нарешті жити для себе — важкі роки боротьби за родинний достаток позаду. Скільки себе пам’ятаю, ми завжди жили скромно: працювали на фабриці від ранку до ночі, отримували копійки, але ніколи не скаржилися. Усе, що заробляли, вкладали в наших дівчаток.
Відмовлялися від усього — ні нових чобіт, ні відпочинку, лише щоб у дочок було все, як у дітей з забезпечених родин. Досі пам’ятаю, як пильно рахувала кожну гривню, щоб купити їм гарний одяг, якісні підручники, віддати на гуртки. Ми вірили: вони виростуть, вступлять до університету, знайдуть роботу — і тоді життя налагодиться.
Але все пішло не так, як мріялося. Закінчивши школу, обидві пішли вчитися — і знову плати, збирай, допомагай. Навіть перепочити не встигли. Навчання, весілля одне за одним, потім онуки. І знову по колу.
Коли закінчилися декрети, доньки схвильовано просили мене посидіти з дітьми — казали, що до садочка ще зарано. Я вже була на пенсії, але підробляла — однієї пенсії не вистачало. Порадилися з чоловіком, і я кинула підробіток, щоб стати повноцінною бабусею. Він і далі працював, незважаючи на літа, щоб закрити всі витрати.
Дві пенсії та його заробіток — цього вистачало. Зяті до того часу розпочали спільний бізнес, який почав приносити прибуток, але нам із цього нічого не діставалося. Ми й далі допомагали — грошима, часом, турботою. І були щасливі, адже якщо дітям добре, то й нам спокійно.
Та все обірвалося в одну мить. Чоловік одного ранку пішов на роботу і не повернувся. Серце не витримало. Швидка приїхала, але врятувати його не вдалося. Сорок два роки поруч — і ось я сама. Поховала не лише кохану людину, а й свою опору, свій сенс.
Доньки, звісно, сумували. Плакали, підтримували. Але недТа недовго — через кілька тижнів сказали, що пора віддавати онуків до садочка, і просто пішли.
