Ми всі її засуджували
Я стояла в храмі на Личаківці й мовчки спостерігала за Оленкою, яка вже хвилин з пятнадцять стояла перед іконою й плакала. Для мене це було щось неймовірне й незрозуміле. «І що вона тут забула, ця модниця?» крутилася в голові думка. Побачити її тут такого я б точно не очікувала.
Ми з Оленкою не були знайомі близько, але я часто натрапляла на неї. Жили ми в одній багатоповерхівці десь біля Погулянки, і ходили в той самий сквер. Я зі своїми чотирма донечками, вона з трьома псами.
Ми всі завжди засуджували Оленку. Ми це я, інші матусі з дитячими візочками, Наталя Павлівна з другого підїзду на лавці, сусіди, а, мабуть, навіть і випадкові перехожі.
Оленка завжди виглядала справжня львівська пані: доглянута, стильно вбрана, впевнена в собі й з родзинкою легковажності.
От знову хлопа змінила, бурчала слідом тітка Галина біля лавки під балконом.
Третій вже на моїй памяті.
Може собі дозволити, грошей не бракує, підтакувала їй кума Марія, заздрісно проводжаючи поглядом, як Оленка сідає до чергової нової «Шкоди».
Син кумасі Марії, Ярослав, хоч йому вже за сорок, досі на батиному «Ланосі» їздить.
Краще б діточок народжувала час іде! додав завжди незгідний, але тут однодумний дідусь Степан. Цього разу лавка бабусів і дідусів була цілком єдина в цьому питанні.
Потім усі вони ще й обговорювали, що й цього кавалера Оленка залучити не спромоглась. І доходили до висновку: «Бо вона легковажна! Та ще й собаками весь підїзд засмерділа, певно!»
Але найбільше її недолюблювали, звісно, ми мами з дітьми.
Поки ми до безтями носилися дитячим майданчиком, гірками, гойдалками та навіть смітниками, Оленка прогулювалася спокійно зі своїми псами, з якимось особливим вираженням на обличчі чи то співчуття, чи то зневаги. Виглядало, ніби вона пишалася тим, що живе собі на втіху, тоді як ми мучимось від вічного дефіциту часу і грошей: обираємо купити Софійці черевички тепер чи почекати аж до весни.
Типова чайлдфрі, казала моя подруга Уляна, мама трьох хлопят.
В багатих свої дива: собачки, кішки, затято кивала Ганна, наразі вагітна двійнею, намагаючись зняти з гілки старшу доньку.
Егоїстка, кататись світом це їй по кайфу, а я вже років сім моря не бачила, зітхала Марічка, мати пятьох.
Так, так, погоджувалась я з усіма одразу, і бігла піднімати з асфальту розплакану Настю.
Розвела псарню, краще б дитину всиновила, якось вигукнула з дитячим внуком пані Оксана.
Не ваша справа! різко кинула Оленка, хотіла ще щось додати, але стрималася.
Я затрималася поглядом ще на Оленці, яка знову розплакалася у храмі та вийшла надвір.
Зачекайте, раптом почула я позаду. Можна хвилинку?
Оленка доганяла мене на церковному подвірї.
Це ви завжди з доньками у парку гуляєте?
Ага, а ви з трьома собаками
Так А можна з вами поговорити? Я завжди дивлюсь на вас з дітьми, і щиро захоплююсь, сказала вона й почервоніла.
Ви?! я ледь стримала свій подив, мало не ляпнула: «Ви ж егоїстка, чайлдфрі» В голові закрутились її «іронічні» погляди
Так ми й познайомились. Сіли на лавку, і Оленка заговорила плакала. Було видно, як їй не вистачало просто поспілкуватися з кимось.
Вона виросла у хорошій дружній родині. Скільки себе памятає мріяла про велику сімю. Вийшла заміж із любові. Але після двох завмерлих вагітностей і присуду лікарів «безпліддя» чоловік швидко зник. Зі другим стало так само: втеча після смерті мрії.
Та Оленка довго лікувалась, і після позаматкової ледве не померла.
Далі був ще один кавалер і чергова трагедія: втеча при першому натякові на дитину.
Я би все віддала, аби мала дитину! сказала вона раптом.
А я гадала, ви тільки собак любите, вимовила я трохи ніяково.
Справді люблю собак, посміхнулася Оленка, але це не означає, що не хочу дітей.
Щоби скрасити самотність, взяла Топу. Майка залишили на перетримку знайомі він так і залишився в неї, а Федька підібрала зимою. Серце не витримало.
«Розвела псарню, краще б дитину народила» спливла в памяті фраза пані Оксани.
«Час не чекає», якось бурмотів дідусь Степан.
Час таки біг Оленці вже було сорок один, хоч на вигляд і тридцять.
Вона вирішила взяти дитину з інтернату, й було їй все одно маленького чи школяра. Дуже їй сподобався Михасик, шести років. Точніше, перший він підійшов до неї і запитав: «Ти будеш моя мама?» «Буду!» відповіла вона.
«Та просто не хоче морочитись, егоїстка», згадала я зітхання Марічки.
Та Оленці Михасика не дозволили усиновити у хлопчика мама на обліку з психічними розладами, але прав батьківських не позбавлена.
Це був удар, казала вона. Не розуміла, як так: дитина страждає, родини нема, але безпорадність.
А потім зявилася чотирирічна Леночка. Дівчинку вже двоє всиновлювали, але двічі повертали: «надто жвава, неслухняна» така була характеристика.
В притулку розповідали, що коли вдруге повертали назад, Лена повзла на колінах за «мамою», благала: «Мамочко, не віддавай мене, я більше не буду!»
Коли зустрілися з Оленкою, дитина спитала: «А ти мене теж повернеш?» «Ні, ніколи!» ледь промовила крізь сльози жінка.
Однак із удочерінням виникли якісь труднощі. Вона подробиці не озвучувала: «Це моя донька, буду боротися!»
Того дня Оленка вперше у житті прийшла в храм. «Просто не знала, куди ще йти», зізналася вона.
Вийшов отець Іван, Оленка довго з ним розмовляла, щось записувала.
Все буде добре! З Богом! почула я в його словах. І вперше за той вечір вона всміхнулася.
Ми поверталися разом додому.
Думаєте, що я горда, зарозуміла? озвалась Оленка. Просто втомилася пояснювати кожному. Надто багато чула на свою адресу
Я промовчала.
Оленка запросила мене з дівчатками колись зайти на чай погратися з собаками. Я погодилася, й обовязково піду. Але трохи згодом.
Зараз мені просто моторошно соромно.
І я думаю: «Звідки в нас стільки бруду? Звідки у мені? Чому так легко навішувати ярлики на людину?»
Я щиро хочу, аби в Оленки все склалося. Щоб Леночка міцно обіймала її руками, притискалася до серця й говорила: «Мамочко!» і знала, що більше ніхто ніколи не віддасть її геть. Щоб поруч радісно бігали добрі собаки Топа, Майк і Федько
А, може, й справжнє диво станеться і в Оленки зявиться добрий чоловік, а в Леночки братик чи сестричка. Таке ж буває, правда?
І більше ніколи й ніхто не скаже їм жодного поганого словаТого вечора я довго не могла заснути, все перебирала в голові дрібні сцени останніх місяців. Мене наче хтось тихо розбурхав усередині: здається, я теж давно не дозволяла собі плакати у храмі й просити цього щирого, мов дитина, прохання: “Дай мені сили не засуджувати, і серце не черствіти”.
Зранку я застала Оленку в парку: Лєночка вже тримала її за руку, а поруч весело крутилися всі троє псів. Дівчинка кидала палицю Федькові й раз у раз озиралась на Оленку і в тих поглядах не було вже страху, тільки глибока віра, що це і справді її мама. Вперше я побачила в Оленки очі сповнені світла й щастя.
Заходьте до нас сьогодні, сказала вона мені, не чекайте. Я робитиму пиріг, а ви розкажете про улюблені дитячі ігри.
Я погодилася без вагань. І вже в той момент, дивлячись на цю дивну, сильну, зранену, але не зламану жінку, раптом зрозуміла: найбільше щастя не відповідати чужим шаблонам, а слухати, що підказує тобі серце.
Ми більше не були просто сусідками в багатоповерхівці ми, здається, стали трішки ближчими людьми. І я знаю: наступного разу, коли хтось біля підїзду знову про щось осудливо прошепоче, я подивлюся на Оленку й Лєночку й гордо скажу: “Це моя подруга найсильніша мама на світі”.
Бо іноді справжнє диво трапляється тоді, коли ти перестаєш судити, а починаєш любити.
